По вулиці моїй вже котрий рік
лунають кроки — залишають друзі
мій дім. Їх уповільнений потік
із темрявою ночі у союзі.
Пусті домівки клопіт омина-
є — ані слова, співу у подвір′ях,
ось тільки танцівниці у Дега
все оправляють голубеньке пір′я.
Ну що ж, ну що ж, та не розбудить страх
беззахисних серед цієї ночі.
Ця спрага до несьогосвітніх благ,
о любі мої, тьмарить ваші очі.
О, одинокість — зашморгом спокут!
Погрожуючи скреготом залізним,
у вузол в′яжеш металевий прут,
не чуючи зарученців *небісних.
Тож-бо поклич мене та обдаруй!
Обранець твій, обласканий тобою,
я втішусь мармуром твоїх ста́ту́й,
умиюсь холоднечею палкою.
Навшпиньки стати у твоїм саду,
по іншу сторону німого жесту,
чолом зануритися у листву,
відчувши мить сирітства, як блаженство.
Даруй мені читалень мовну тиш,
грімких поезій сяючі мотиви,
і — мудру — з цим мене облиш
ні мертву, ні живу — не галасливу.
І я пізнаю мудрість і печаль,
дізнаюся таємну суть предметів.
Природа розірве кільце мовчань,
своїм дитячим ділячись секретом.
І ось тоді — зі сліз, нічної мли,
із дикості досвітніх забобонів
обличчя друзів у прозорім склі
з′являються, тоді зникають знову.
OSAlx2о23-12
Джордж Мантон. Мері та горщик з базиліком
У старослов′янській мові, слов'янській літургійній мові - небо - небіса, *небісний
*
По улице моей который год
звучат шаги — мои друзья уходят.
Друзей моих медлительный уход
той темноте за окнами угоден.
Запущены моих друзей дела,
нет в их домах ни музыки, ни пенья,
и лишь, как прежде, девочки Дега
голубенькие оправляют перья.
Ну что ж, ну что ж, да не разбудит страх
вас, беззащитных, среди этой ночи.
К предательству таинственная страсть,
друзья мои, туманит ваши очи.
О одиночество, как твой характер крут!
Посверкивая циркулем железным,
как холодно ты замыкаешь круг,
не внемля увереньям бесполезным.
Так призови меня и награди!
Твой баловень, обласканный тобою,
утешусь, прислонясь к твоей груди,
умоюсь твоей стужей голубою.
Дай стать на цыпочки в твоем лесу,
на том конце замедленного жеста
найти листву, и поднести к лицу,
и ощутить сиротство, как блаженство.
Даруй мне тишь твоих библиотек,
твоих концертов строгие мотивы,
и — мудрая — я позабуду тех,
кто умерли или доселе живы.
И я познаю мудрость и печаль,
свой тайный смысл доверят мне предметы.
Природа, прислонясь к моим плечам,
объявит свои детские секреты.
И вот тогда — из слез, из темноты,
из бедного невежества былого
друзей моих прекрасные черты
появятся и растворятся снова.
1959
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1000923
Рубрика: Лірика кохання
дата надходження 16.12.2023
автор: Под Сукно