Пригнічено ступаю по дорозі,
Підошви, мов пульсуючі сліди.
Які лишаються в багнюці на морозі
І вказують наступним куди йти.
Невпевнена хода і страх таємний,
Залишитись з собою сам-на-сам.
А вже лишався… спогад неприємний,
Чому дорослими не вірим в чудеса?
Безвихідь… темнота… майже безлюдність,
Немає сил. Кому потрібен ти?
Хто це не знав, вважає за абсурдність,
Тому шукай, як вихід тут знайти.
-Ну чому я? -у голові лунає.
Думки з’їдають розум, потім тіло,
А десь попереду свіча палає
І від надії серце затремтіло.
Поки туди ішов, лилися сльози,
В думках весь бруд на очі навпливав.
Коли в гріхах, нелегко в тій дорозі,
Я бачив Образ, який все на світі знав.
Це Він мене привів сюди, до себе.
Мене покликав у найтяжчу мить.
Щоб довести мені свою потребу,
Щоб віру в моїм серці запалить.
Чи хто піде за моїм слідом, я не знаю.
Тому що кожен вибирає власний шлях.
Але я знаю, що вогонь палає!
Даруючи надію у серцях!
16.12.23.Олександр Степан .
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1000988
Рубрика: Лірика кохання
дата надходження 16.12.2023
автор: Степан Олександр