Я залишуся з чоловіком непомітним,
в якого на обід лиш ластівчині яйця.
Я залишусь з беззахисними дітьми,
з яких глумляться бруклінські п’яниці.
З безмовними істотами у арках під мостами,
З сухими венами, порізаними власними руками.
Тільки Земля. Земля.
Землі тремтлива скатертина
в зіницях каламутного туману,
для свіжих ран і нездійснених планів.
Земля для всього, що з Землі втікає.
Можливо, попіл спалених речей,
що під деревами шепочуть мертві губи.
Оголена Земля під небосхилом
і за спиною вслід китові юрби.
Це радісна земля, плавець непереможний,
на ній я бачу хлопчика й істоту під мостом,
Живе земля в моєму пульсі і в танці папороті,
Що гойдає вітер, й безжальний лик являє фараон.
Я залишуся з жінкою холодною,
в якої спальня заростає мохом цноти.
Я залишуся з пияками Брукліну,
які глумляться над дитям скорботним.
Я залишуся серед міток рваних
ведмежих трапез неквапливих.
Та падав місяць, скинутий зі сходів,
Чіплялось місто за небесну гуму у тальку почуттів,
У плоский світ йшли мармурові ноги
і залишався під стільцями ватний сміх.
О, Діана, Діана, Діана пустотіла!
Опуклий відгомін того, як бджоли шаленіли.
Моє кохання – крок, спроба, смертний рух тривалий,
тіл голих дотики, яких ти уникала.
Земля! Мій Боже! Землю я шукав.
Закритий горизонт, серцебиття, могила.
Уб'є кохання, що складається із болю.
Залиті кров'ю башти рук згорілих.
Та сходив місяць і котився вниз по східцях,
сухою сочевицею заповнював очниці,
монети срібні кидав дітям біля пірсу,
стирав моє обличчя вітер на границі.
1935
[youtube]https://www.youtube.com/watch?v=GKIdYgdVwu8[/youtube]
[b]Federico Garcia Lorca Tierra y luna[/b]
Me quedo con el transparente hombrecillo
que come los huevos de la golondrina.
Me quedo con el niño desnudo
que pisotean los borrachos de Brooklyn.
Con las criaturas mudas que pasan bajo los arcos.
Con el arroyo de venas ansioso de abrir sus manecitas.
Tierra tan sólo. Tierra.
Tierra para los manteles estremecidos,
para la pupila viciosa de nube,
para las heridas recientes y el húmedo pensamiento.
Tierra para todo lo que huye de la Tierra.
No es la ceniza en vilo de las cosas quemadas,
ni los muertos que mueven sus lenguas bajo los árboles.
Es la Tierra desnuda que bala por el cielo
y deja atrás los grupos ligeros de ballenas.
Es la tierra alegrísima, imperturbable nadadora,
la que yo encuentro en el niño y en las criaturas que pasan
los arcos.
Viva tierra de mi pulso y del baile de los helechos
que deja a veces por el aire un duro perfil de Faraón.
Me quedo con la mujer fría
donde se queman los musgos inocentes.
Me quedo con los borrachos de Brooklyn
que pisan al niño desnudo.
Me quedo con los signos desgarrados
de la lenta comida de los osos.
Pero entonces bajó la luna despeñada por las escaleras
poniendo las ciudades de hule celeste y talco sensitivo,
llenando de pies de mármol la llanura sin recodos
y olvidando, bajo las sillas, diminutas carcajadas de algodón.
¡Oh Diana, Diana! Diana vacía.
Convexa resonancia donde la abeja se vuelve loca.
Mi amor es paso, tránsito, larga muerte gustada,
nunca la piel ilesa de tu desnudo huido.
Es Tierra ¡Dios mío! Tierra lo que vengo buscando.
Embozo de horizonte, latido y sepultura.
Es dolor que se acaba y amor que se consume.
Torre de sangre abierta con las manos quemadas.
Pero la luna subía y bajaba las escaleras,
repartiendo lentejas desangradas en los ojos,
dando escobazos de plata a los niños de los muelles
y borrando mi apariencia por el término del aire.
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1001671
Рубрика: Лірика кохання
дата надходження 26.12.2023
автор: Зоя Бідило