Рік 1992-й, це перша річниця проголошення незалежності України. Телебачення широко відображало підготовку до відзначення цієї події та заходи, які планувалися проводити в столиці і в регіонах за участю іноземних делегацій та гостей. Саме з новин я почув, що участь у цих заходах візьме участь чисельна українська діаспора з багатьох країн світу та особисто Президент Всесвітнього Конгресу Вільних Українців Юрій Шимко (читай Вікіпедію). Тож це була чудова і єдино реальна можливість зустрітися з двоюрідною сестрою Стефанією, дружиною Юрія.
А ця особистість мені вже була заочно відома, адже мого батька Петра та брата Олега, старшого за мене на шість років, допитували в кінці семидесятих, чи на початку восьмидесятих років про нього в КДБ. Тож саме від КДБ нам стало відомо, що Юрій Шимко є зятем батькової рідної сестри Ангеліни, яка проживала в Канаді та проводив активну роботу серед українства.
Ангеліну під час війни німці вивезли на роботу в Німеччину. Там вона познайомилася з таким же українцем з львівщини. Після війни вони опинилися в американській окупаційній зоні і їм хватило розуму не повертатися додому, а виїхати в Канаду. Тож можна тільки подивуватися наполегливості, працьовитості та підприємливості цієї двадцяти двохрічної дівчини, яка вивчила з нуля англійську мову та успішно вивчилася в якомусь коледжі на технолога ткацького виробництва. Працюючи на ткацькій фабриці, зароблені гроші вкладала в придбання нерухомості, яку здавала в оренду.
Зі слів цього ж Юрія, який в розмові сказав, що він в порівнянні з тещею є босяком, адже заробляє в рік всього-навсього вісімдесять пять тисяч канадських доларів, з яких податки становлять майже половину. А ось моя тітка - мільйонерша! Можу помилятися, але з розмови я зрозумів, що статки тітки оцінюються десь так мільйонів з пятьнадцять, зароблених, не вкрадених!!!
Тож після цього я порівнював, що заробив за життя мій батько, її рідний брат. Йому не прийшлося вивчати іншу мову, обживатися в іншій країні. Він був майстром на всі руки, вивчився на агронома, все життя працював клято, до сьмого поту і кривавих мозолів. Не пив, не курив і що... Всі його статки, це власноруч збудована хата, мотоцикл з коляскою і корова... Гірко і боляче, але це і разюча різниця між системами, між суспільствами. І коли мені хтось намагався доказати переваги радянської системи, я розказував історію моєї родини з таким разючим контрастом, що далі вже нічого доводити було не потрібно.
Шукати зустрічі з Юрієм Шимко я вирішив розпочати з палацу Україна, в якому планувалось проведення цілої низки заходів і в фоє якого виявилось потрапити дуже просто. Візуально не було ніякої охорони, ніяких металодетекторів. Проблема була в тому, що його я бачив лише на світлині, яку показували в новинах, але як він виглядав вживу було невтямки. Я розумів, що надіятися на випадкову зустріч марно, тож почав розпитувати іноземців де і як його можна зустріти.
А це що перед тобою іноземець було дуже очевидно. Зовнішній вигляд, одяг, поведінка їх вирізняли одразу. На моє щастя переважна більшість цих іноземців були українського походження, тож майже всі більш менш володіли українською. Розпитуючи про Юрія, кожного разу доводилось розказувати про наші родинні стосунки і чому саме я ним цікавлюся. Виявилось, що ніхто з співрозмовників його особисто не знав, окрім того, що він Президент ВКВУ. Вони розказували, що це дуже поважна особа не їхнього рівня і він можливо, що і не появиться в палаці Україна, так як в нього численні зустрічі з урядовцями та депутатами. Та все ж корисну інформацію з цих розмов я все таки отримав і вона була в тому, що він проживає з дружиною в готелі "Україна". Ось це була дуже важлива інформація! Тож подальші пошукові дії я продовжив вже там.
З готелем і одноіменним рестораном моє знайомство відбулося десь років десять до того. ( якщо цікаво вцьому ж розділі "Мої виробничі університети). Зовні і всередині будівлі нічого не змінилося. Ніяких заходів безпеки візуально не спостерігалося, окрім як на адміністративній стійці готелю надати інформацію про проживання певних осіб мені було відмовлено. Тож залишалося одне - чекати і спостерігати та надіятись на щасливий випадок. І він таки настав...
Десь через кілька годин очікувань я помітив в фоє чоловіка, який вийшов з готелю і був дещо подібний на цікаву мені особу. Він вийшов на вулицю, повернув за кут будівлі і попрямував вниз в сторону Хрещатика. Бачачи людину лише на світлині і потім упізнати її вживу, це доволі складно. Не будучи впевненим, я все ж таки пішов слідом, наздогнав і голосно звернувся до нього, - Вибачте, ви часом не Юрій Шимко?
Чоловік, не зупиняючись, відповів, - Ні! І тут же на ходу запитав, - А навіщо він вам?
На що я йому відповів, що мені не так потрібний він, як його дружина - Стефа.
І тут він аж зупинився та перепитав, - А навіщо вам Стефа? Я починаю розуміти, що переді мною може бути Юрій Шимко і сказавши про Стефу, поставив його в ситуацію від якої він не може відмахнутися, не вияснивши все до кінця. Тож почав розповідати, що це моя двоюрідна сестра, а її мама і мій батько - рідні.... Він ще почав ставити безліч питань, відповідь на які могли знати тільки рідні люди.
Так ми стояли і розмовляли і я вже розумів, що я його знайшов і що він мене перевіряє, адже страх перед КДБ був величезний і ще нікуди не дівся. Переконавшись, що я не засланий, він сказав, - Давай сходимо на базар, купимо фруктів, а потім я тебе познайомлю зі Стефою!
Дорогою ми ще про щось розмовляли, а на базарі я купив квіти, а він фрукти, та ще ощасливив якусь жінку, яка просила милостиню, доларом. Та довго розглядала дивну купюру і збагнувши, що це таке, сунула її за пазуху та покинула "робоче" місце. Дивлячись на її реакцію Юрій засміявся та сказав, що вона тепер цілий день може не виходити на "роботу".
Повернувшись до готелю, ми піднялися на другий поверх та Юрій постукав в двері готельного номеру. Клацнув замок, двері відкрилися і я простягнув букет сестрі, яка стояла в одній комбінації. Вона застигла з несподіванки та подиву, а Юрій промовив, - Знайомся! Це твій кузен! Сестра зойкнула та метнулася в кімнату щоб одітися. Десь трішки був подивований і я її буденно-домашнім виглядом. А ще реально збагнув значення слова "кузен", яке доволі часто зустрічалося іноземних романах.
Готельний номер, куди поселили Президента ВКВУ був доволі пошарпаним двомісним номером з зірваним паркетом, та покоцаним меблями. Спостерігаючи як вони спілкуються між собою українською, здавалося що це звичайні українці, які звичні до такої обстановки. У нас було обмаль часу для спілкування, адже на якусь там годину у них була призначена зустріч з Кравчуком. Тому все відбувалося швидко і мало про що вдалося поговорити. Щоб зекономити трохи час і подовжити спілкування, вони запропонували разом поїсти в ресторані. Це для них мабуть був і сніданок і обід. В кінці обіду Юрій простягнув сто доларів, які я відмовився брати. На це він відповів, що в них всі родичі щось просять, тож візьми теж і це була гірка правда. Він був дуже наполегливим і я досі жалкую, що це йому вдалося. Я доказував, що моя мета зустрітися, побачитися і дати знати про себе, а не отримати таке ж подання, як та жіночка з Лукянівського ринку. Але і правда в тому, що багато українців сприймають своїх заморських родичів виключно як багатіїв, які загрібають долари лопатою і яких можна безкінечно доїти...
На цьому ми попрощалися і я поїхав додому ділитися враженями. А вдома діти, слухаючи мою розповідь, взялися нагадувати, що я давно обіцяв їх звозити в Київ. Тож зваживши, що завтра буде третій, тобто останній день перебування канадських родичів в Києві, я вирішив поєднати ескурсію по столиці з можливістью ще раз зустрітися та познайомити з ними дітей , хотілося щоб це відклалося в їх памяті. Для цього наступного дня першою електричкою я з дочкою та сином, одинадцяти і десяти років відповідно рушили на Київ і вже десь о девяті годині були на місці. Тоді ще не було мобільників і попередньої домовленості з канадцями не було, тож я не знав їхнього розпорядку. Але вирішив, що зранку вони ще можуть бути вільними.
Їх ми застали ще в готелі, хоч було видно, що вони збираються на чергову якусь зустріч. А ще були спаковані речі і вони були готові до відїзду. Тож зустріч тривала буквально кілька хвилин, я познайомив їх з дітьми, а дітей з з заокеанськими родичами, побажав щасливої дороги і просив передати вітання рідній тітці. Це було швидко ще й тому, що я боявся щоб їм не спало на думку ніби ми приїхали за якимись подарунками. Вже й не памятаю чи обнімались та чи цілувались на прощання, все відбулося доволі швидко. Після таких зустрічей чи прощань завжди залишається якийсь осад та сумніви, чи правильно все зробив, чи так тебе сприйняли та зрозуміли...
А з іншого боку все було чудово, адже для знайомства з Києвом у нас був цілий день. День це і мало і багато, Мало щоб все побачити, але багато щоб добряче втомитися.
З цієї поїздки в дитячій памяті відклалися два яскраві моменти. Перший це катання на ескалаторі, що було для них нове та цікаве. Щоб це було безпечно і зручно я обрав станцію Арсенальна. Там, стоячи внизу на платформі біля нижнього ескалатора, можна було візуально спостерігати. як діти піднімаються транспортером вверх, і тут же переходять на стрічку для спуску вниз. Ми попали в такий час, що пасажирів було мало і ніхто на дітей не звертав уваги тож накатались досхочу.
Другий момент - звіринець. Тут ми теж провели багато часу і під кінець дня було видно, що діти добряче втомилися, але позитивні емоції брали верх.
Після цієї зустрічі і особистого знайомства в спілкуванні нічого не змінилося, від слова зовсім. Тобто спілкування відсутнє навіть під час цієї війни. Чому так? Бояться щоб не приїхали на голову, чи щоб не просили допомогу? Тож, якщо не відкривають двері то марно в них стукати. Людей треба сприймати такими як вони є. Тож я добре усвідомив. що в Канаді у мне є родичі з якими я зустрівся і познайомився. І це далекі родичі, дуже далекі. Далекі як в фізичному вимірі так і в родинному....
02. 01. 2024 р. м. Вінниця
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1002124
Рубрика: Лірика кохання
дата надходження 02.01.2024
автор: Мирослав Вересюк