Як був малим, дивився часто в небо,
Удень – на хмари, уночі – на зорі,
І мрії геть усі були прозорі,
А зараз – сам би чорт не розібрав.
Отож дивлюсь туди, куди лиш треба –
Виходить, що здебільшого – під ноги,
Бо навигадував собі порогів,
Через які спіткнутись ніби мав.
Як юним був, то у прекрасне вірив,
Бо ще у душу бруд не просочився,
І гідрі зла мечем добра божився
Всі голови, як бур’яни, зрубать.
А нині що? Сама лише зневіра:
І зло, й добро убралися у «піксель»,
Над правдою ж Дамоклів меч нависнув, –
Тож страх з’явився нитку обірвать.
За юність і дитинство не соромлюсь.
Усе, принаймні, щиро і відверто.
Хіба що, може, не достатньо впертим
Був у бажанні досягти свого.
А як від Бога старість в нагороду
Отримаю – чи сором не спіткає
За зречення пісень, яких співав я, –
Незрілість віку зрілого мого?
Як правило, зі старістю на пару
Йде виваженість – толерантна жінка,
Що корегує в табелі оцінки
З «дванадцяти» на «п’ять», чи навпаки.
Не дивлячись на це, свою гітару
Я радше розіб’ю на друзки-цурки,
Але не гратиму під спів манкуртів,
«Перевзуванцям» не подам руки.
А раптом пані мудрість завітає,
На що, відверто, маю сподівання, –
Відкину я свої страхи й вагання
І очі знов до неба підніму,
Незаперечну істину пізнаю
(жаль, що її раніше не засвоїв):
Хто був усе життя самим собою,
Нема підстав для сорому тому.
Жовтень 2023 року
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1002467
Рубрика: Лірика кохання
дата надходження 06.01.2024
автор: Олександр БУЙ