Ми сьогодні мали б їсти -
Мама так сказала.
Вона нам пообіцяла,
А сама пропала...
В хаті холодно і темно,
Всюди порожнеча...
Їжі в хаті ані крихти...
І ми ще малеча...
Троє є нас у матусі -
Хлопчик і дівчата.
Старший я, мені шість рочків,
Сестри - геть малята.
Жили добре, все в нас було -
Кури і корова,
Кізка була і конячка,
І свиня здорова...
Тато був живий тоді ще,
Був кремезний, гарний,
Працьовитий, господарник...
Мав кашкет він файний...
Мама наша - то красуня,
Струнка, гарна, ніжна.
Пам’ятаю її ручки -
Теплі, м'які, ніжні...
Та якось, одного разу,
Батька застрелили
П'яні дядьки із рушниці,
Що мішки носили...
То були мішки пшениці,
Що зібрав він влітку,
А вони мішки таскали
У свою кібітку...
Вимагав їх не чіпати,
І піти до біса,
Бо вони не мають права
В його хату лізти.
Їм кричав, що в нього діти,
Зовсім ще малята.
"Більшовицькими скотами" -
Називав їх татко,
Коли став їм на заваді -
Поперек дороги,
То отримав в серце кулю,
Бо він - "враг народа"...
А пізніше знов прибули,
Більшовицькі вбивці,
І забрали всю худобу
Ще й муку з полиці...
Пам’ятаю, як ридала
Моя рідна мати,
Бо прийшла біда у хату...
Чим нас годувати?
Ще приходили два рази,
Вбивці мого тата,
Все забрали, навіть хустку
З голови у мати.
Ті чорти забрали їжу,
Що знайшли у хаті,
Лиш квасолі піввідерця
Вда́лось врятувати.
Бо побачиши в вікно їх,
Мати так зробила:
У куток з відра зсипнула,
І рядном накрила.
Вона нас там посадила,
Нібито ми грались,
Та з сльозами нас благала,
Щоб не ворушились.
Це вдалося. Не знайшовши
Більше їжі в хаті,
Вбивці, віника забрали,
Аби хоч щось взяти...
Вони нам заборонили
Колоски збирати,
Що у полі залишились
На землі лежати...
А за це пообіцяли,
Мати "посадити",
В таборах, що у Сибіру,
В каторзі згноїти...
Якось я ходив по дво́рі
Щось шукав поїсти,
Ноги просто підгинались,
Мусив аж присісти...
Та почув розмову мами
З нашим рідним дідом.
Говорили вони тихо
Щоб не чуть сусідам.
Він мав хату біля млину.
Це був татків батько.
Баба вмерла від хвороби,
Жив самотньо дядько.
Як у всіх в селі, у нього
Теж харчі забрали,
Але він десь мав "схова́нку",
Про яку не взнали.
Він приносив нам потрохи
Те, що було в нього
Бурячок, горіх, морквину...
Щось на кшталт такого.
Ми ж були завжди голодні,
Нам хотілось їсти...
Дід це бачив і очима
Був на "мокрим місці"...
Що почув я з їх розмови?
Дід наш хвилювався,
На подвір'я до сусідів
Часто озирався.
"Не пускай малих де-небудь,
Боже збав лишати...
Почали дітей ловити,
Красти та вбивати.
Їх їдять... Як це жахливо...
Що з людьми відбулось?
Та невже, що вони ж люди
В головах забулось?
Підманив один малого,
Замотав в шинельку,
І поніс до свого дому...
Ось така "качелька"...
А малому лиш 3 рочки...
Кинулись шукати...
Довелося після всього,
Череп лиш ховати...
Просто з'їв малу дитину,
В баняку зваривши...
Одяг він хотів сховати,
У печі спаливши...
Може все ж таки до мене?
Нехай будуть поряд,
Разом якось веселіше,
Хоч навколо голод..."
"Батьку, ні, не можна цього,
Прийдуть знов шукати,
А знайдуть хованку вашу,
Будуть відбирати...
Так хоч трошки щось даєте,
Щоб не поспухали,
І щоб дітки ці без їжі,
Геть не повмирали...
Я вже якось з ними буду,
Не пущу нікуди,
Будем разом виживати
На зло всім паскудам..."
"Добре доню, Бог з тобою,
Бережись і ти теж,
Тобі щось потрібно їсти
Бо не доживеш...
Як ти схудла і змарніла...
Боляче за все...
Де ми, Боже, провинились?
І за що нам це?
Люди мруть, немов ті мухи,
Пухнуть, жруть собак,
Діточок, старих і мертвих
Варять в баняках...
Боже мій, зійшов світ з глузду,
Люд як дикий звір,
Той краде, а той вбиває...
Страшно це....Повір..."
Потім він зайшов до хати,
До моїх сестер,
Пригостив їх, дав морквину,
Сльозки з очей стер...
Покрутився, подивився
І на стільчик сів,
Розказав цікаву казку
Про двох карасів.
Він закінчив говорити.
Одна з них питає:
"В тебе, діду, трошки-трошки
Хлібчика немає?"
Дід заплакав, взяв на руки...
Обійняв маленьку...
Так сидів, а його сьози
Ще текли довгенько...
Дні минають як в тумані,
Важко нам усім,
В хаті морочно і темно,
Окрім білих стін...
Їсти хочеться постійно,
Сестри тихо плачуть...
Просять хлібчика у мами...
Лиш сидять, не скачуть...
Мама наче постаріла,
Стрункість десь поділась...
І в очах її безвихідь,
Міцно заселилась...
Вона схудла, обносилась,
Ледве-ледве ходить,
Як примара з того світу,
По хатині бродить.
А сьогодні нам сказала,
Що будемо їсти,
Бо вона на щось рішилась ...
Сходить в "одне місце"...
День минув, її немає.
Ніч в наш дім спустилась,
Спатки холодно і страшно...
Де ж вона поділась?...
Зранку теж її не було,
Сліз у нас немає...
Я триматись намагався...
Де ж вона? Хто знає?
Дочекався до опівдня,
Сестрам наказав:
"Ви на піч і там чекайте
Я почимчикував...
Піду маму пошукаю,
Взнаю де вона...
Може дід мені щось скаже
Куди та пішла...
Ви сидіть тихіше мишок,
Я закрию вас,
Ніби вас немає дома
Саме у цей час."
Їх лишив, підперши двері,
Вікна зачинив,
Пригадавши всі страхіття,
Що дід говорив.
Я не йшов, мене "за вітром"
Ніженьки вели,
Ніби з дерева листочок
Вітри понесли.
Скільки йшов? Не знаю навіть,
Ледве-ледве йшов,
Але раптом при дорозі
Дещо я знайшов...
Хустка це була. Матусі...
Літня! В холоди...
Вся брудна, але рідненька,
Боже, відведи...
Та, нажаль, біда вже сталась.
Поряд був чийсь двір,
На дворі її побачив...
Поряд якись звір...
Придивився - не звір зовсім,
А в рванні якись...
Здичавілий і скажений
Не дай, Бог, приснись...
Нежива була матуся...
Очі догори...
Звір тягнув її в бік хати -
Сили ще були...
Я завмер. Все стало темним.
Зник світ навкруги...
Постоявши, впав без тями...
"Мамо! Поможи..."
Трохи згодом - відкрив очі,
Як цей світ не мил...!
На руках хотів піднятись -
Не хватило сил...
Я лежав...В думках "рвав глотку",
Бо вживу не міг...
На моє худеньке тіло
Падав білий сніг....
Чую, їде хтось "на ко́нях",
Тарабанить віз.
Хтось гарланив щось веселе...
Зупинився. Зліз...
Підійшли до мене двоє,
Як мішок взяли́,
І на віз, немов непотріб
Просто кинули́...
Подивився я навколо -
Очі "вилізли"...
Везли мертвих. Їх збирали
Просто по селі...
Десь від жаху сила взялась,
Попросився я:
"Я живий ще, я не мертвий
Зупиніть коня..."
А мені на це сказав хтось:
"Ну, угомонись!
Все одно на завтра здохнеш,
А мені возись."
Він до когось матюкнувся,
Пісню затягнув,
У якій життя нелегке
Ніби проклинув...
Я згадав про мертву маму,
Про сестер моїх,
Яких я закрив у хаті,
Сиріток малих...
Як помру - вони так само...
Коли дід прийде,
Та побачить, що закрито
І назад піде...
Намагався я піднятись -
Сили не було́....
Та від цього надзусилля
Все і "попливло́"...
Зникло все - свідомість, небо,
Люди, віз, село...
І зима, і сніг пухнастий...
Чорним затягло...
Я прокинувся від жаху,
Серце - "скаче кінь",
Піт холодний обливає,
А на стінах тінь.
Подивився я навколо,
Бачу - руки, стіл...
На столі відкрита книжка,
Чай, що не допив...
Ледь від сну прийшов до тями,
Зрозумів усе.
Та полегшенно зітхнувши,
Пригадав страшне.
ГЕНОЦИД - була та книжка,
В мене на столі,
В Універі ми вивчали,
Що пережили́...
Як московськії собаки
Мучили людей,
І безжалісно морили
Старих і дітей.
Як у людях породили
Вбивства страшний гріх,
Де дикунством людський розум
Голод переміг.
Божевільні, канібали,
Вбивці, крадії...
Це вони з людей зробили,
В цій трагедії...
Скільки жертв? Ніхто не скаже.
Всі у небутті.
Нізащо були убиті
В муках при житті.
Пам’ятаймо Наше горе,
Будемо людьми,
І нехай назавжди згинуть
Кляті москалі.
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1002524
Рубрика: Лірика кохання
дата надходження 07.01.2024
автор: jogasan