Холонуть квіти, разом з ними — люди.
Не одвертай очей! Дивись
і плач, бо сльози то насіння люті.
Колись та й проросте увись,
бляшанку неба над Золотоверхим
проб’є. І потече блакить,
живим на радість та на втіху мертвим
засяє, запалахкотить.
Та ще — артеріальні і венозні.
Ще не відбій. Ще буде лють.
Шарфом прикривши зойк, дивись: виносять.
І небо — сива каламуть.
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1002854
Рубрика: Лірика кохання
дата надходження 12.01.2024
автор: Артем Падалкін