В тобі є щось, що багатьох лякає,
Складне всередині, мов довгий монолог,
Написаний весь п’ятистопним ямбом,
В якому мудрагельствує герой,
Все про своє, далеке, запланетне
І прагне далі. Далі! Уявіть!?
Зануритись в міжгалактичний Всесвіт
І вимагати в інших – розуміння
Того у чому певності і сам
Немає. Господи, одне лиш белькотіння
Про світ піднесений і світ низький, про те,
Що він зітхає вічністю, а решта
Воліє лиш розбещених розваг,
До слова, забуваючи, що врешті
Йому було дароване життя
Простою смертною,
Що він так само смертний!
Он знов почав про витоки матерій,
Що сонце всім, і очевидно те,
Вбираючи його проміння більше
Він став прокляттям тим, кому не
Треба, відповідати за його пориви.
Уявляєте? Чи ж він не божевільний?
Він каже: що повторює сюжет,
І я, і всі: партер, балкон, гальорка –
Одне і теж плетуть, одне і теж,
Що він помре побитий язиками
І тими ж язиками – піднесеться,
І вже тоді, колись, його словами
Знеславлять іншого. Що він...
Яка ж нудота...
07.01.2024
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1003135
Рубрика: Лірика кохання
дата надходження 15.01.2024
автор: Володимир Каразуб