«Що пам’яттю моєю сталося за ніч?
Сніг може випав? Може тиша…»
(В. Н.)
У їхньому місті спорудили пам’ятник. Точніше навіть не спорудили і не поставили, а звели. І навіть не пам’ятник, а монумент. Пам’ятник Кату. Великий такий і гарний. Відлитий із бронзи – з червонуватим відтінком. Постамент нагадує плаху - як і належить, дуже навіть. А сам пам’ятник – Кат, тобто – такий мужній, впевнений у собі, мускулистий – справжній тамбовський мужик, погляд іскристий, сталевий, сорочка навстіж (душа теж), рукави засукані (як у майстра), сокира в руках величезна. Краса, та й годі. І напис золотими літерами по колу: «Кату від вдячного російського народу». Пам'ятник спорудили на липовій алеї. У них у місті взагалі люблять липу дуже. Все у них липове - і чай п’ють липовий, і мед на базарі липовий, і в храмах у них іконостас липовий, і пряники теж - з липовим медом. І навіть у губернатора прізвище Липовий. І подумалося мені, що й держак до сокири Кату найліпше вирізати з липи. Може й не такий міцний буде як із дубу, і не такий зручний як із клену чи з горіху, але їм би тільки держак пошукати та змайструвати його для страти Петровської – поламається, так інший тут же новий змайструють.
До пам’ятника приводять діточок – школярів особливо неспокійних. Діти несуть квіти – червоні гвоздики – прямо до підніжжя плахи кладуть. І у всіх дітлахів при цьому на шиї червона ганчірочка зав’язана – для нагадування. Діти шиї витягують – ніби вправляються. А вчитель відразу з оповіданням повчальним: «Кат – це рятівник землі російської. На катах Росія й тримається. І якби не Кат – пропали б ми усі ні за цапову душу! На Ката одна надія і сподівання!» Музика при цьому така святкова й урочиста. Дія це відбувається на День Ката або на Свято Сокири - після народної гулянки.
Діти, яких приводять до пам’ятника наставники, поділяються на дві категорії. Одним вчителі кажуть: «Ось виростите – теж катами будете! Беріть приклад!» А іншим – вони й на зріст нижчі, і «накачані» не так, та й очкарики здебільшого – так їм інше кажуть: «Усі ми повинні як один готові бути – якщо треба, якщо Батьківщина скаже – так на плаху піти за Росію нашу, за ідеали наші... Бо треба так... Тому шиї заздалегідь тренуйте, вправляйтеся – щоб на плаху голову схилити... »
Пам’ятник став окрасою міста – так пишаються цим монументом громадяни, так люблять цей пам’ятник – просто душі своєї не відчувають! Чи то в тілі, чи то взагалі. Навіть герб міський змінили – тепер там красуються Кат, дві сокири, плаха, ланцюги і так все це у колосках золотистих і стрічках червоних. Хочуть навіть оте місто на Палачеськ перейменувати.
У них навіть медичне училище імені Ката. Там медсестри майбутні навчаються лікувати хворих методом кровопускання. А в церкві їхній ікона є: там замість Христа образ Ката зобразили. У такому ореолі він там з сокирою в сонмі серафимів. Народ богомольний до тої ікони припадає, цілує образ чудотворний, від суєтного життя земного звільняючий. В університеті місцевому на історичному факультеті курс лекцій започаткували: «Історія катівського ремесла». Музей краєзнавчий переробили в «Музей катувань і страт» – відкрито з ранку до вечора без вихідних.
І ритуал зустрічі Нового року на дитячих ранках змінився. Нині в них замість Діда Мороза до дітлахів запрошують Ката. Вихователька біля ялинки збирає дітлахів - хто в костюмі утопленика, хто шибеника, хто в’язня і з усмішкою: «Діти, а давайте покличемо Ката! А то без Ката Новий рік до нас не прийде!» І всі діти хором: «Кате! Кате!» І виходить він весь у червоному балахоні, тільки прорізи для очей, руки волохаті, хромові чоботи, сокира в руках і мішок мотузкою зав’язаний. А з ним дівчина бліда вся в білому та з косою. І Кат дітлахам: «Дітки! А хто нині хоче померти?» А все дружно: «Я! Я!» І Кат їм із мішка подарунки – кому труну іграшкову, кому мило та мотузку, кому камінь на шию…
Нещодавно приїхав до їхнього міста Старий Контрабандист. Так, у гості. Навіть не по справах. Посидів він з друзями, поохали вони, побалакали, перекинули склянки з рідиною прозорою в горлянки (поки що цілі), а він їм (як старим друзям) таке ось: «Культ Ката в цьому місті чужий. Не тутешній. Його сюди завезли. Контрабандою. З країни однієї туманної вандальської, де нині вбивати людей, стало вже не модно. Не потрібний він там став. Його за безцінь купили і в старій валізі порваній притоварили. Культ прижився – народу сподобалося, тим, хто має владу особливо. Залишається тільки дивуватися… Шкода, що нічого хорошого в мене контрабандою привести до цього міста не виходить. Навички вже не ті – з роками втрачаю форму…»
2014
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1003668
Рубрика: Лірика кохання
дата надходження 21.01.2024
автор: Артур Сіренко