Глава 1
Червоне він не одягав,
Вин з кров‘ю кольорів,
А крові й вин слід на руках,
Коли знайшли яскрів,
Біля коханої, котру
Він в її ж ліжку вбив.
В сіренькому костюмі він
Гуляв посеред нас,
Крикетний був на нім картуз,
В ході запал не згас,
Та я не знав когось, щоб був
Таким сумним в той час.
Нікого я не знав, щоб був
З тим поглядом, мов сніг,
На синій клаптик угорі,
Що «небом» звати б міг
І хто б так хмарок пильнував,
Вітрил сріблястих біг.
Між душ стражденних йшов і я,
По колу не тому,
«Що скоїв він? – я все гадав. –
І тут тепер чому?»
Як хтось позаду прошептав:
«Гойдатися йому».
О, Боже! Наче стіни ці
Раптово повело,
І мов від сталі каски жар
Те небо опекло,
І, хоч страждав я у душі,
За власний біль не йшло.
Я знав, робило швидше що
Його ходу, й чому
Було так сумно у той день,
В яскравий день йому –
Вбив чоловік те, що любив
І вмерти мав тому.
Вбивають те, що люблять – всі,
Хай всі почують це,
І з гіркотою у очах,
Й з улесливим слівцем,
Вб‘є з поцілунком боягуз
Хоробрий же з мечем!
Любов свою хтось юним вб‘є
Та є й немолоді,
Десь душить Хтивості рука,
Десь руки Золоті,
Добріших жертви – від ножа,
Холонуть швидше ті.
Хтось любить менш, хтось більш ніж мав,
Продав хтось, хтось купив,
Хтось зробить діло й весь в сльозах,
А хтось без зайвих слів,
Те вб‘ють, що люблять – всі, але
Не всі помруть, хто вбив.
Він не вмирає у ганьбі
В годину темну ту
Ні шиї в нього у петлі,
Ні дум про темноту,
Ні ніг нема падіння крізь
Підлогу в пустоту.
З ним поряд, мовчки, не сидять
Ті, стережуть хто всіх,
Пильнує хто, як плаче він
І молиться при них,
Хто стежить, здобич щоб цих стін
Украсти він не зміг.
Він на світанку не встає
Побачити те, як
У білім Капелан тремтить,
Шериф немов закляк,
І Губернатора лице –
Лихої Долі знак.
Він жалюгідно не спішить
Вдягтись під шквал погроз,
Поки сміється Лікар злий
З нервових нових поз,
Годинник цокає в того –
Аж у кістках мороз.
Він спраги тої не пізнав,
Піском у горлі мов,
Коли в оббиті двері кат
Неначе тінь зайшов,
І ремінців три пов‘язав,
Не знав щоб спраги знов.
Він не схиляє голови
Заслухати указ,
Ні, поки жах душі кричить:
«Вмирати ще не час!»
Не йде повз власної труни
У той жахливий лаз.
Не дивиться в повітря він
Крізь стелі скло мале,
Не молиться мов з глини рот,
Щоб не було так зле,
І щоб Каяфи не відчуть
Торкання губ гниле.
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1004071
Рубрика: Лірика кохання
дата надходження 26.01.2024
автор: Віталій Гречка