Зимові дні…. перший, лапатий сніг, що випав напередодні, від потепління, поступово зникав. Деінде по аллеях, дорогах, в невеличких калюжах, плавали шматки чорно –рудого листя.
Сьогоднішній день нагадував пізню осінь, все піднебесся в шовковій вуалі. Крізь неї, ледь- ледь пробивається образ сонця. А золоті промені тоненькі й короткі настільки, мов голочки, які довкола сонця створили сяючий круг.
Вадим, вийшовши з під’їзду свого будинку, визирнув на небо, посміхнувся й про себе ,
-Така краса і так незвично тихо, благодать.
Звичним рухом руки, виправивши на шиї шарф, підмахнув русявого чуба, поспішив до зупинки автобуса.
Він більше десяти місяців знаходився в гарячих точках війни, від рашистської навали захищав Україну. Скільки жахіття довелося побачити, витримати і пережити під Вугледаром, Бахмутом. Нині ж, на п’ять днів має відпустку, а згодом на потяг по призначенню, в Миколаївський округ.
Провівши два дні вдома з батьками й меншою, на десять років, сестрою, вирішив навідатись до бабусі. Її строгість і безмежна любов, виховала в ньому мужність, чесність, повагу. З самого малку й до одинадцятого класу, він майже постійно був поруч з нею.
Бабуся для сім’ї, як швидка допомога, коли в сина й невістки завал на роботі, чи хтось захворіє. З часом, він не хотів йти додому, бо вже народилася сестра, яка не давала спокійно виспатися. А вже старшим - права рука для бабусі, прибрати в квартирі, сходити в магазин за продуктами та оплатити комунальні платіжки. Після навчання в технікумі, служба в армії. Тепер, йому випала доля присвятити час, прийняти участь у війні за Незалежність країни, вигнати ворогів з рідної української землі.
Хоч по телефону і спілкувався з бабусею, але ж дуже хотів побачити її світлі, добрі очі, усмішку, ніжний погляд. І, як завжди почути від неї приємні слова підтримки,
- Молодець онучку, молодець. Хай Бог тобі допомагає.
Якби років п’ять назад, можливо вона б і сама приїхала. до них. Але нині жаліється на болі в ногах, що ледь- ледь пересувається по квартирі. Тепер нею опікуються батьки й сестра та він сподівається, після повернення, ніколи її не покине. Колись йому так була потрібна її підтримка, тепер він серцем відчуває, що їй має стати опорою.
Раптовий телефонний дзвінок примусив зупинитися.
-Ало, бабусю, я вже йду на зупинку автобуса. Може тобі якісь ліки треба купити?
-Та ні, хлопчику, в мене все є.
-Ну добре! Через хвилин сорок, я буду.
Відразу зиркнув в телефон на повідомлення. В ньому й досі не видалене повідомлення від Юлі. Він його мабуть буде пам’ятати все життя. Вони дружили два роки і в планах мріяли про весілля. Але війна перекреслила всі мрії й сподівання. Коли вона повідомила, що їх сім’я виїжджає до Німеччини, то ніби під ногами провалилася земля. Скільки розмов, умовлянь, але все марно. Йому ніколи й на мить не приходила в голову думка, що у важкий для країни час, можна кудись поїхати. І чого, адже ми далеко від Сходу. Дякувати Богу, тут спокійно, лише інколи лунають сирени. Його доводи не зупинили її. Зрозумів, вона його не кохає. Буквально через два місяці отримав СМС-
« Вадиме, якщо кохаєш, приїдеш. Я влаштувалася на роботу, в Україну не повернуся.» Тільки тепер, пройшовши шлях під пострілами, він зрозумів, для неї це була, як гра в шахи. Виграти, значить отримати гарного чоловіка та й іще з квартирою. Поневолі згадував, як вона цікавилася про стосунки з бабусею. І часто запитувала на кого вона перепише квартиру, на сестру чи на нього.
Те, що сталося, можливо й на краще - не раз у бліндажі роздумував. Згадував бабусині слова,
-Все, що трапляється, значить так треба, інколи нами керує доля. Напевно, коли б такі слова були сказані коли навчався в школі, в дев’ятому - десятому класі, тоді б сміявся. Але ж нині, уже можна сказати, трохи пройшов школу життя, повністю згоден з нею.
По дорозі до зупинки автобуса, в магазині придбав дещо з продуктів і невеличкий торт. Без торта він ніколи не їхав до бабусі, знав, що вона любить «Пражський». Через кілька місяців розлуки і приїхати без торта, ні, це не про нього.
Біля зупинки автобуса людно - Ой, чи й впхаюся в цей, що приїде, а наступний же, аж через двадцять хвилин.
Люди вереницею стояли один за одним. Тільки підійшов, за ним відразу стала дівчина, запитала,
-Ви останній?
У відповідь кивнув головою. Та її дзвінкий, веселий голос, чомусь привернув увагу, повернувся до неї.
Що перше йому кинулося в очі, це світло- русяве волосся, розсипане по тендітних плечах. Бежевий колір куртки і біленький каптур, дуже пасував до її зелено - блакитних очей. На якусь мить задивився, хотів пригадати, на яку принцесу вона схожа? В якому мультику, бачив подібне личко. Враз, його хтось несподіваного штовхнув, чоловічий голос попередив,
-Автобус їде, не лови ґави, бо з-за тебе не поїдемо.
Добре, що автобус приїхав напівпорожній, люди спокійно проходили по салону. Уже при відправленні автобуса, люди прибігали й наполягаючи пхались у салон, благали іще трохи посунутися.
- Ото людей! Ніби кильки в банці, як колись, ще в дитинстві. Чомусь це спало на думку. - Тепер килька в банках плаває, ніби у водоймищі.Від думок, аж посміхнувся.
Проходячи по салону, вперед себе пропустив дівчину. Перед нею, де й взялася, доволі повна жінка, років п’ятидесяти. На грудях тримала пакет, грубим голосом попередила,
-Пробачте, в мене тут яйця, прошу не штовхайся.
Воно би все й нічого, але дівчина невеликого зросту, при найменшому зайвому рухові, пакет ледь не падав їй на обличчя. Вона була змушена розвернутися, тепер, ці чаруючі очі інколи дивилися на нього. Дівчина притисла до себе напівпустий пакет, з сірими папками. Її так затиснули, що вона не в змозі була дотягнутися до будь чого, щоб триматися. Звичайно така поїздка не викликала задоволення, але треба змиритися, уже іншого виходу не було. Перед поїздкою роздумував, можна й на таксі добратися, але ж так хотілося трохи пройтися, проїхати старим, знайомим маршрутом.
Вадим, у руці тримав пакет з гостинцями і цією ж рукою тримався за верхній поручень автобуса. При зупинці і відправленні автобуса, він другою рукою намагався загородити дівчину від поштовхів.
Через пару зупинок, щоки дівчини почервоніли. -О, яка ж гарна- помітив, цікаво на якій зупинці вона зійде? Думка, як оса- Хоч невдовзі й відчалюю на службу, але якщо познайомлюся, це ж не вважатиметься гріхом. Скільки їй років? Напевно двадцять, а може заміжня? Та ні обручки немає. А хай там, чому й не ризикнути?
Тільки на передостанній зупинці, з автобуса вийшло багато пасажирів. Він помітив, що вона пройшла вперед до виходу, але не вийшла.
І чого це я на неї вирячився - подумав у той момент, коли помітив, вона поглядом буквально просвердлювала його. Їх погляди зустрілися, на її обличчі з’явилася усмішка.
- Чи це мені ввижається, подумав і несподівано кліпнув очима - Чи це насправді відбувається? Та дівчина уже опустила голову, повернулася в сторону водія. Цікаві обставини, помітив про себе.Чи й справді познайомитися? Але ж в мене всього три дні й шукай вітра в полі. А можливо все ж варто?
Нарешті остання зупинка. Дівчина поспіхом, жваво стукаючи підборами чобітків по східцях, першою покинула автобус. Він не намагався її переслідувати, але ним керувала цікавість, в якому ж напрямку вона піде?
Зійшовши з автобуса, дивився по всій окрузі- Тепер зрозуміло, чому так багато людей, нарешті побудували два дев’ятиповерхові будинки. На деяких балконах висіли речі, білизна. Комусь таки пощастило - подумав він і поспішив до п’ятиповерхівки.
Чекай, а де ж поділась дівчина? Ото роззявляка, загубив?
В метрах тридцяти від себе, попереду, побачив її. На душі відразу потепліло. - Ти ба, часом не в той будинок йде, що і я. Цікаво, до кого це сонечко приїхало? Я ж тут наче усіх знаю.
Раптовий дзвінок, змусив відволіктися від думок.
На зв’язку бабуся,
-То ти вже скоро, чому забарився, нічого не купуй, в мене все є.
-Я вже майже під будинком, за п’ять хвилин буду в тебе.
Почувши, що онук підходить до будинку, Софія Іванівна, на плечі накинула пухову хустку й вийшла на балкон. Здаля, по алеї побачила Олю, сусідську дівчину, за нею, швидко йшов онук. Їй здалося, що він догнав її.
-І коли це він з нею познайомився,- сказала голосно і відхилилась назад, ніби заховалася. Все ж спостерігала, що буде далі. Та усе виявилося марно, онук її не догнав. Старенька трохи розчарувалася та згодом, подумки себе заспокоїла - Чи то вже я собі придумала.
Повернулася в кімнату, намірилася до вхідних дверей. Все ще в пуховій хустці, під дверима двигнула плечима, посміхнулася – Хай я послухаю, чи будуть спілкуватися чи ні. Мабуть треба трохи почекати. За мить блиск у очах, про себе тихо,
- Ой бабо, не пхай носа до чужого проса, але ж так цікаво, що там коїться.
Тим часом, Вадим прискорив ходу - Оце так- так, подивіться, - йому хотілося сказати в голос, -Вона навіть у це й же під’їзд зайшла. Широкими кроками, поспішив за нею - В якій же квартирі мешкає?
Дівчина почула його кроки, зупинилася на площадці між другим і третім поверхом. Він саме розвернувся йти слідом за нею. Та її сполоханий, зацікавлений погляд., змусив його зупинитися,
-Та ти не бійся, я на четвертий поверх йду.
-На четвертий? - здивовано запитала вона, відійшла в сторону й продовжила, - То проходьте.
Вона стояла навпроти вікна, на фоні світла її волосся, злегка відбивалося золотим відтінком. На якісь секунди хлопець закляк на місці. -Ти диви, вона ж як образ сонця.
-То йдіть, бачу ви поспішаєте.
- Ой та що ти прямо на ви, хіба я на дядька схожий. Не дивись, що я трохи засмаглий, був на кордоні, а там війна, думаю ти знаєш. Це на кілька днів у відпустку приїхав, зараз йду в гості до бабусі. Може ми познайомимося?
-Та я з першими, хто потрапив на очі не знайомлюся.
- Бачу ти гордячка.
Її обличчя миттєво почервоніло,
-Я б так не сказала, просто собі ціну знаю, тому з обережністю ставлюся до незнайомих людей. Хочеш на ти? Гаразд, хай буде так! Ти йди, хай я побачу до кого це ти йдеш у гості, тут бабусі майже в кожній квартирі.
Софія Іванівна чомусь хвилювалася, прислухалася, що коїться за дверима. Чула якийсь гул та окремі склади » ти, ба «- її це дратувало. За кілька секунд терпець увірвався - Це скільки часу треба, щоб піднятися на четвертий поверх. А може вони вже там цілуються, от халепа, отак зразу? Нарешті вона почула за дверми шарудіння. Уже придивилася у вічко вхідних дверей, Оля ключем відкривала замок квартири і весь час озиралася. Тут жінка не витримала, відчинила двері,
-О! Олю, добрий день, а я онука, Вадимчика чекаю.
Він уже стояв на площадці між третім і четвертим поверхом,
-Я тут бабусю, вибач трохи затримався.
-Олічко зайди до нас на чай, я познайомлю тебе з моїм героєм.
Дівчина зашарілася,- Та мені незручно.
Старенька обурливо,
-І що тут такого незручного? По - сусідству не можна відказувати.
Дівчина скоса позирнула на нього,
-Ну хіба познайомитися з вашим героєм. Гаразд, зараз зателефоную мамі і через хвилину – другу прийду.
Оля не гаяла часу – А він нічого та й видно не нахаба. Чому й не познайомитися? Хіба в доброї бабусі може бути непорядний онук. Але у житті всяке буває - тут же змінила думку. -Каже був на війні, сміливий, адже туди не кожен піде. То добре, що не має заячої вади.
Одягнувши светр рожевого кольору, крутилася біля дзеркала, на плечах поправила волосся, на обличчі усмішка,
-Ну,що ж побачимо, що за онучок.
На ходу, зі столу підхопила коробку мармеладу, за мить закривала двері на ключ.
Вадим біля дверей уже чекав на неї,
-У нас вже стіл накритий. Чуєш, як пахнуть голубці?
Її привітний образ обличчя, прямий погляд для нього, як промінчик сонячного тепла. Переступивши поріг, протягнула до нього руку,
-Звичайно чую, мені вже їх доводилося куштувати, знаю смачні. Але давай краще офіційно познайомимося. Я Оля, мені двадцять один рік, працюю фармацевтом в аптеці, одна у батьків, незаміжня, дітей не маю.
Вадим такого знайомства не очікував, спостерігав, як дівчина водила очима, часто кліпає ними й хитро позирала на нього.
Але ж взявши її руку в свою, відчув її хвилювання,
- Ну я Вадим, дуже приємно, проходь.
З кімнати голос Софії Іванівни,
-Оце так знайомство, це ж треба такого. Все і відразу, як те морозиво на тарілці, бери і смакуй.
Після почутих слів, очі дівчини округлилися, на щоках з’явився рум’янець. Зробивши невеличкий крок до нього, прошепотіла.
-Ой, я думала двері в кімнату зачинені.
-Та все нормально, проходь.
Софія Іванівна сиділа за столом, її привітний погляд зняв з дівчини напругу,
-Сідайте разом пообідаємо. Як кажуть чим багаті тим і раді.
На столі кілька тарілок з холодними стравами, посередині у великій глибокій тарілці парували голубці.
Дівчина, сказала з легкою посмішкою на губах,
-О, а голубці пахтять, аж слинка тече. З задоволенням пообідаю, голодна, як вовк. Хоч сьогодні в мене вихідний день, але в аптеку привезли ліки, треба було дівчатам допомогти.
Пообідавши, за столом спілкувалися іще зо дві години. Тему війни не обговорювали, адже розуміли, що Вадим все рівно нічого не розповість. Софія Іванівна дістала фото альбом, Олі показувала фотки, дещо розповідала про малого онука.
Надворі сіріло… Вадим зателефонував додому,
-Мамо я переночую в бабусі.
-Та, як же це синку, ми з тобою і не наговорилися.
Завтра, мамо завтра, я відісплюся і приїду.
Він нахилився до дівчини,
-Пішли прогуляємося.
Вона ніби трохи й здивувалася, дивилася на Софію Іванівну, наче чекала, що вона скаже.
Жінка рукою торкнулася плеча онука,
-Так - так хлопчику, поки молоді, не гайте часу. Гуляйте, радійте життю, беріть від життя, все що можна взяти, адже воно не таке й довге.
-То ми пішли? – запитав Олю.
-Гаразд,- дівчина вже стояла біля дверей кімнати, продовжила, -Тільки недовго, мені завтра на роботу. Піду своїм скажу та одягнуся.
Софія Іванівна, спитала весело,
-То вам до двадцять другої години часу досить?
Вадим посміхаючись,.
-Добре бабусю, я шкільний розпорядок дня пам’ятаю, не хвилюйся, будемо вчасно.
Широка алея до річки, з двох сторін освітлена ліхтарями. Їм обом здавалося, що уже давно знайомі, трималися за руки. До ніг падало світло, ніби запрошуючи на безпечний шлях, яким можна пройти по стежині життя. Потік автівок, автобусів, маршруток… життя у вирі, гамірно. Та все це, не завада для спілкування про життя. З гарним настроєм, з усмішкою на обличчі, Оля розповідала анекдоти про медиків. Навіть не помітили , як швидко сплинув час.
Йому подзвонила мама,
-Синку ти де, вже на пів десяту, ти вже відпочиваєш?
- Ні мамо, я недалеко від будинку, вже йду додому.
- Ти що друзів зустрів?
- Завтра мамо, все розповім завтра. На добраніч, хороших снів.
Крок за кроком.. усміхаючись один до одного, стремління злетіти. Взявшись за руки, мов птахи розкрили крила, швидко піднялися на четвертий поверх. Оля збуджена, розчервоніла, кинула хитрий погляд і вмить зникла за дверима своєї квартири.
Вадим, від несподіванки, аж плеснув у долоні,
-Опа, була пташка й випорхнула. Цікаво, звідки вона знала, що двері не замкнені. Ну нічого,завтра я тебе без поцілунку не відпущу.
Вадим зайшов до квартири…бабуся дивилася телевізор.
Побачивши онука, очі сповнені ніжності,
-Ну, як тобі Оля?
- Ти ж знаєш, у мене від тебе секретів майже ніколи не було. Скажу чесно, як на сповіді, вона, як сонце, чи частина його. Приємна в спілкуванні, весела. Зізнаюся, її очі, личко та й загалом, вона мені сподобалася.
- Ти правий, вона справді, як сонечко. Вони сюди переїхали пів року назад. Батько в школі викладає українську мову й літературу, а мама її працює медсестрою в лікарні. Дівчина добра, привітна. Інколи мені ліки приносить та й, як треба тиск виміряти, ніколи не відмовляє.
-Я тебе зрозумів. Що значить ти мене викохала, у нас з тобою і погляди співпадають. Все йду спати, на добраніч.
Жінка дивилася вслід - Ох, якби ж не війна, то можливо б і на весіллі погуляла, а так хто знає, коли закінчиться та чи й доживу.
У квартирі Олі… мати різко встала з-за столу,
-Ти так влетіла! Чи за тобою хтось гнався?
-Ні мамо, все добре, - глибоко перевела подих.
-Та ти червона, як варений рак.
-Все нормально, мамо все нормально.
Вона роздягалася, зняла чобітки. Обома руками провела по обличчю,
-А й справді, мені чогось так жарко…
Мати всміхаючись, з під лоба подивилася на неї,
Ну- ну… нічого не хочеш сказати, хто так стривожив твоє сердечко.
-Слухай мамо, а в тебе таке було?
-Яке таке ?
Ну таке, щоб враз і здалося що це він той, до якого хочеться притулитися, щоб обняв, поцілував. Ну, думаю ти мене розумієш…
-Ну так, звичайно було. Он той, уже бачить другий сон, а я не сплю, тебе чекала.
Обійнявши доньку,
-Вітаю! Але май голову на плечах.
-Ой, що ти таке кажеш. Йому через два дні відчалювати на війну.
Мати, присіла в крісло,
- А це вже діло серйозне. Це випробування і надії. На жаль важкі часи на нас іще чекають, все може бути
-Це ти про що?
-Та так нічого, лягаймо спати.
Зимовий ранок… Вадим і Оля, взявшись за руки, стояли на платформі. З хвилини на хвилину мав прибути потяг.
Дівчина ледь стримувала сльози. - Як мало часу ми провели з тобою, всього лише три вечора, це, як кілька піщинок у морі. Для когось мабуть і непомітні. А тут, душа розривається на частини, не хочеться відпускати. Вадим ніби відчув її душевний настрій. Обома руками пригорнув до себе,
-Чому принишкла, сонечко, не ховайся в роздумах - хмарах. Подаруй усмішку, щоб я запам’ятав на все життя. Щоб не забув на передовій, а твої очі, ці чаруючі очі, щоб у важку годину підтримували мене.
Здавалося, поцілунок мав бути солодким та вони вдвох відчули смак полину. Прошепотіла,
- Пробач…розкисла.
Занурилась у його груди,
-Ти повертайся, чуєш, повертайся!
Провідницею, поспіх зачинені двері… потяг набирав швидкість. Чолом притулившись до скла дверей, Вадим й досі не відривав погляд від її очей. -Ти світи мені, світи, як образ сонця. Як образ світлих намірів, нашого повнокровного життя, незламності. Я повернуся, мені потрібна тільки ти. Ти - сенс мого життя, шанс вижити, бо я тебе кохаю.
19.12.2023р
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1004371
Рубрика: Лірика кохання
дата надходження 29.01.2024
автор: Ніна Незламна