Оповідання
В одному курортному містечку жила собі жінка літнього віку – пані Оля. Вона дуже любила тварин. В її квартирі завжди мешкав якийсь кіт, якого вона балувала, як у дитинстві свого синочка, який уже виріс і жив від матері вже кілька літ окремо. Як за котом жінка доглядала? Просився надвір чи вдень, чи вночі – виводила, не хотів їсти молочний чи рибний продукт, давала м’ясний. Не забувала ніколи пані Оля і про дворових котів. Носила їм корм – сухий та варений, поїла молоком.
Якось кіт Пушик, який жив у жінки вже років сім, пропав. Хтось бачив, ніби він стрибнув до салону легкової машини разом із дітьми, з якими інколи бавився у дворі, коли виходив гуляти надвір. Звідтоді Пушик додому не повертався. Родина, до якої він, вочевидь пристав, змінила своє місце проживання. Посумувала пані Оля трохи, а тоді ще з більшою охотою взялася підгодовувати дворових котів. Інших мешканців вони сторонилися, дикими ж були, а до неї сміливо підходили, дозволяли їй гладити себе. Кота з білою шерстю пані Оля називала Біликом, а кота з рудою – Рудиком. Так і закріпилися ці клички за ними. Розгодувала жінка котів – великими стали вони, пухнастими. Шерсть їхня блистіла, як ялинка в новорічну ніч. Зла коти нікому не робили, то ж мешканці дому, при якому вони крутились, їх не виганяли. Тільки псам-безхатькам Білик та Рудик заважали, на них вони час від часу гарчали, мабуть, тому,що вони їм конкуренцію складали. Але пані Оля сварила псів за це, пояснювала їм довго та терпеливо, що котів лякати, кусати не можна. І їм час від часу підкидала вона корм – то кістки зі шматочками м’яса, то кашу з ковбасою. Тож хоч і злилися собаки на котів, та слухали їхню опікунку.
Як було надворі дуже холодно, пані Оля забирала Білика й Рудика до квартири. Вони були вдячні їй за це. Але так як звикли до волі, то надовго у приміщенні не затримувалися. Зігрілися, поїли й надвір просилися.
Якось пані Оля вирішила вранці піти до магазину, щоб купити хліба, масла. Коли спускалася сходами, що вели з під’їзду будинку надвір, до неї підбігли коти.
- Привіт, мою любі! – мовила жінка.
Потерлися коти об ноги пані Олі й пішли за нею. Коли жінка підходила до сусіднього будинку, повз який ішла доріжка, що вела до магазину, Білик та Рудик вискочили наперед неї, стали на задні лапи і почали передніми по ногах її бити, узад штовхати, вперед іти не давати.
- Що таке? Навіщо ви це робите? – дивувалася пані Оля.
Коти мовчали, але від її ніг не відривались. Жінка не могла зрозуміти чудної поведінки Білика та Рудика. Та поки вона стояла й роздумувала над цим, від балкону, що знаходився на одному із верхніх поверхів дому, повз який вона мала проходити, відірвався шматок бетону. Він злетів швидко вниз і впав на землю за метр від жінки. Пані Оля аж присіла, налякалася дуже, шматок був більший, ніж чоловічий кулак. Він гучно вдарився об плитку доріжки.
«Так ось чого коти мене не пускали, за ноги тримали! – здогадалася жінка. - Вони відчули небезпеку. Тварини прагли мене врятувати від удару по голові чи по якійсь іншій частині тіла!»
І це, мабуть, було правдою. «Недаремно ви, пані Олю, Білика й Рудика доглядали: годували, розмовляли з ними, як із людьми, від псів боронили, до квартири забирали», - говорили сусіди жінці. – Віддячили вам котики. Від смерті чи травми врятували!» «Та я не задля віддяки це робила, - відказувала пані Оля. - Та рада тому, що коти мене уберегли від біди».
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1004679
Рубрика: Лірика кохання
дата надходження 01.02.2024
автор: Крилата (Любов Пікас)