Нині, за прогулянкою Львовом,
вп'яте поцілує стежку зад.
Місто традиційно й ґонорово
вкрив зловісний, хитрий сракопад.
Справжнє крижане суцільне Пекло
втнуло вранці танці на льоду!...
Як злітають високо й ефектно
ніжки перехожих на ходу!
То мороз, як завше, баламутить
чесний люд, немов поета — вірш.
Лід за ніч притрусять білі мухи, —
буде завтра падать цікавіш!
Не проґавте, друзі-фольклористи,
мить, таку насичену життям!
Лайка пре добірна і барвиста
зі шляхетних вуст панів і дам.
Лиш встигай записувать прокльони,
фразеологізми, ґрона слів.
Мов сама земля дістала з лона
досвід незліченних поколінь!
Доки щирість множиться ротами
і синці на дупі й на нозі,
знову все підмерзне і розтане
двісті двадцять п'ять чи сім разів...
Зойкають роти, кульгають ноги,
мат верта відлунням від Карпат.
Місто жде відлиги, наче Бога,
хором проклинає Садового
й хореографічний сракопад...
© Сашко Обрій.
21.01.24
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1005003
Рубрика: Лірика кохання
дата надходження 05.02.2024
автор: Олександр Обрій