Дзвеніла тиша… Зорі не сміялись…
Земля давно вже кликала весну…
Подекуди дими ще підіймались.
А він… лежав. А мо’, таки заснув?!
Спинився місяць, мов хотів розгледіть
Лице його. Солдат лежав же ниць…
Не просто воїн – український легінь.
Таких немало на шляхах війни.
А той лежав у сповиточку долі,
Що кликала бійця у Божий рай…
Ним керувала справжня сила волі…
Останні сили чоловік зібрав…
Не кваплячись, усе ж устав на ноги.
При нім – друзяка вірний – автомат…
Забувши про усі перестороги,
Іти став. Аж почув… російський мат.
І бачив місяць, як упали тіні –
Усіх поклав контужений вояк:
«Що тут забули, м@скалі-кретини?» –
Промовив, заікаючись, вояк…
І знову тиша змовкла над солдатом,
Що впав на землю, теплу від вогню…
Заснув… І бачив хату свою й матір:
«Тримайся, рідна, я орду спиню!..»
Земля іще не вичахла… Ще тепла.
Вогнем її карає дика рать…
Та руки українців ще не терпнуть –
Тримають зброю, доки згине гадь.
27.01 2024.
© Ганна Верес Демиденко
#Ганна_Верес_Демиденко
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1005057
Рубрика: Лірика кохання
дата надходження 05.02.2024
автор: Ганна Верес