Орду спиню




Дзвеніла  тиша…  Зорі  не  сміялись…
Земля  давно  вже  кликала  весну…
Подекуди  дими  ще  підіймались.
А  він…  лежав.  А  мо’,  таки  заснув?!
Спинився  місяць,  мов  хотів  розгледіть
Лице  його.  Солдат  лежав  же  ниць…
Не  просто  воїн  –  український  легінь.
Таких  немало  на  шляхах  війни.

А  той  лежав  у  сповиточку  долі,
Що  кликала  бійця  у  Божий  рай…
Ним  керувала  справжня  сила  волі…
Останні  сили  чоловік  зібрав…
Не  кваплячись,  усе  ж  устав  на  ноги.
При  нім  –  друзяка  вірний  –  автомат…
Забувши  про  усі  перестороги,
Іти  став.  Аж  почув…  російський  мат.

І  бачив  місяць,  як  упали  тіні  –
Усіх  поклав  контужений  вояк:
«Що  тут  забули,  м@скалі-кретини?»  –
Промовив,  заікаючись,  вояк…
І  знову  тиша  змовкла  над  солдатом,
Що  впав  на  землю,  теплу  від  вогню…
Заснув…  І  бачив  хату  свою  й  матір:
«Тримайся,  рідна,  я  орду  спиню!..»

Земля  іще  не  вичахла…  Ще  тепла.
Вогнем  її  карає  дика  рать…
Та  руки  українців  ще  не  терпнуть  –
Тримають  зброю,  доки  згине  гадь.
27.01  2024.  

©    Ганна  Верес  Демиденко
#Ганна_Верес_Демиденко

адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1005057
Рубрика: Лірика кохання
дата надходження 05.02.2024
автор: Ганна Верес