Зрештою, це всього лишень дитинний страх,
Жах перед кружінням люстри,
Заціпеніння.
Оплески, що не стихають, немов би у твоїх руках
Спинити хаос кришталевої світлотіні.
І вона врешті сповільнюється.
Сонце скрипить дверима відкритого стриху
Схожого на черево корабля,
А на картоні
Старого фотоальбому, на якому малюю тебе
Грифелем
Ці тіні з’являються знову і корабель мій тоне,
Потопає в закрут-світах
Часовиння. І потому,
Вибираючись звідти світ здається уже не тим,
Що був,
Він гойдається в люстрах, розтріскується, втрачає форму,
Що і я вже тебе і свій страх мимоволі забув
І дивлюся на нього примружено, і з іронією.
А тоді, виявляється – голос, що поряд – не твій,
І місто в руках Перуна і голодного Велеса,
І слова не мої, навіть погляд в мені чужий,
Упійманий хіттю вдивляється в ромб Міхаеліса.
А люстра гойдається, іскри її кришталю
Розливаються в море вогню і зриваючись долу,
Вона
Залишає гігантську вирву, криваву війну
Розпанахавши юність у жовтогарячому полі.
І над нею птахи, і над нею обвуглений обрій
Безвість слів, що лягають на серце в останній момент,
І привиддям вгорі колихаються зціпленим болем,
Давні люстри страхів, що не в силах спинити поет.
02.02.2024
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1005108
Рубрика: Лірика кохання
дата надходження 06.02.2024
автор: Володимир Каразуб