У веселкові барви одягнуло літо
Задумливий, притихлий, потемнілий сад,
Втішають погляд різнокольорові квіти,
П’янить їх ніжний неповторний аромат.
Відкриті, вмиті росами, прості й привітні,
Прекрасні айстри диво-зорями горять
Й, такі привабливі в ранковому промінні,
Вгамовують мій смуток, серце веселять.
Але нагадують, що час нестримно лине,–
Про осінь ніжна айстра з вітром гомонить,
Коли проміння сонця гріє айстр стеблини,
А ранок росами рясними студенить.
Скінчилось літо; завиває вітер в кронах,
І сипле хмуре небо проливним дощем,
Печально квіти хилять до землі корони,
Гніздиться у душі тривог осінніх щем.
Трагедія цих гарних квітів серце ранить,
Бо неможливо айстрам тим допомогти,
Що сад тендітними квітками прикрашали,
Але без волі й сонця жити не могли.
Цвіли садові айстри й лиш добра чекали,
Розкішні квіти повні радості життя,
Майбутнє їхнє перед ними поставало
Лише у веселкових барвах і тонах.
Вражали айстри оксамитною красою, –
Добірні, досконалі, свіжі, чарівні.
Сміялись, плакали, раділи між собою
Синички милі й сумували горобці.
Тендітні квіти айстри – ніжні і вразливі,
Вони, так як і люди, мають почуття.
Але то – мрії, дійсність часто невмолима.
Вражає душу ця трагедія життя.
З реальністю зіткнулись квітів мрії світлі:
Кого глухим залишить цей безсилля біль?
Адже допомогти нічим не можна квітам,
Що так невчасно розгорнули дивоцвіт.
На жаль, тим їхнім мріям, не дано здійснитись, –
Потрібна сила і велика мужність тут,
Щоби таке розчарування пережити.
Та де ту силу й мужність квіточкам здобуть?
Вони красивим цвітом землю прикрашали,
Але без волі й сонця жити не змогли.
Мабуть, тому трагічно так їх доля склалась:
Це їхнього життя обставин збіг страшний!
Ще мить якась надії, сили й віри трохи,
І диво-айстри порятовані були б!
Але життя буває ча́сто так жорстоке,
І не лише до квітів, а й до нас самих.
Життя квіток подібне до життя людського,
В якому прагнуть щастя й спокою одні,
А інші ж, навпаки, — борні та дій охочі,
Лиш айстри марять про ясні весняні дні.
Вночі розквітли диво-айстри передчасно,
А на світанку дощ холодний їх зустрів.
Барвисті квіти похилилися й зачахли,
Над ними вдень сіяло сонце в вишині…
Сіяло сонце віри в до́брі й світлі зміни,
Яких не дочекались люди й диво-цвіт,
В несправедливості продовжували скніти,
Життя ж торжествувало сповнене надій!
Але, мов сяйво дня ввібрало жаль і смуток,
Людська душа чекала дива перемог,
За ними воля й сонце в небі чистім буде
І радісне життя у щасті й без тривог.
Квітки загинули, не дочекавшись сонця…
Та, незважаючи на смерть і горе втрат,
Здобудуть люди волю й радість перемоги
І у борні полеглих будуть пам’ятать.
03.08.2018
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1005250
Рубрика: Лірика кохання
дата надходження 08.02.2024
автор: Martsin Slavo