Вона і він… І час, важкий, жорстокий.
За спиною в обох – була війна…
Він Київ брав. Ледь вижив за ці роки.
І виглядала підлітком вона.
Закрив не одному він другу очі,
Коли у госпіталь потрапив польовий.
Важкими були дні його і ночі,
Бо серця біль не раз його ловив.
Рейхстаг упав. І воїн повернувся.
Зозуля підганяла: двадцять шість.
В село сусіднє з другом він мотнувся.
А там – вона – спасіння для душі.
Високий лоб, великі карі очі
Перемогли ту черствість, що була.
А мо’, то мить була ота пророча:
Дружиною до нього прибула.
Здавалось, не розтопить душ ніщо їм –
Бо забагато рубчиків на них
Після війни тривалої, страшної,
Але були й щасливими вони.
Біля тепла не грілися чужого –
Коханням їхнім грілася й сім’я:
Подарував синочка Бог малого,
А доня старша – нянечка своя.
Кохання, кажуть, біль усім лікує.
І щастя їхнє в дітях відбулось.
Хоч заздрощі були, й ті, хто пліткує,
Але кохання берегло тепло.
Вони давно у іншому вже світі,
Хоч прилітають іноді у снах.
Вже й діти їхні встигли посивіти,
Подарувала й правнуків весна,
Котрі тепер своє смакують щастя.
Їм у житті теж стрілася війна…
А зі старих світлин, хоча й нечасто
Ті ж очі, що колись мала вона…
4.02.2024.
© Ганна Верес Демиденко
#Ганна_Верес_Демиденко
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1005311
Рубрика: Лірика кохання
дата надходження 08.02.2024
автор: Ганна Верес