Він йшов у ліс по дрова і вертався
Зі скіпками під нігтями й тягнув
Прив’язані до ровера шнурками
Порізані гілки і по дорозі
Встромляв зустрічним, словом, шпичаки,
Мов бив наввипередки, щоб його заняття
Ніхто не зміг принизити, мовляв
Котел стоїть, але мурує печі.
У ньому був цей дух незламний, впертий
Якому підкоряється усе,
І навіть сонце, крижаного грудня
Заходилось гугнявити вогнем,
У нього вдома, тими язиками,
Якими він сусідам відмовляв
У чуйності, мов жив давно без слова.
Та бачив я його страшне лице,
Як над порогом захиталась тричі
Труна його злощасної дочки
І він тоді сховавсь у темнім лісі
Своїх долонь спрацьованих і серцем
В якім вогонь поволі погасав
Здається вмить схопився і погаснув.
Він все ще ходить за гілками в ліс
Усе ще кидає осколки слів колючих
Усім кого зустріне, а в собі
Здається вирубав усі живі дерева.
06.02.2024
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1005594
Рубрика: Лірика кохання
дата надходження 12.02.2024
автор: Володимир Каразуб