[youtube]https://www.youtube.com/watch?v=MRWL2RaOoOg[/youtube]
Тільки життя змушує страждати. Смерть – це значить кінець, спокій. Чому ж тоді йому не хочеться вмирати?
---------------------------------
Самотній степ окутав смуток,
А ще недавно вабив він красою.
І не було у нього цих думок:
Зостатись наодинці з самотою.
Зима холодна - це постійний гість,
Високі наміта вона замети.
І виника до неї ненависть і злість,
Так важко подолать душевні сплески.
Та раптом впала в око ця стеблинка:
Така тоненька, ледь охватиш зором.
Пташина в землю кинула зернинку,
Зали́шивши самотньою у полі.
Лютує все сильніше ця зима,
А вітер все підсилює морози.
Вона ж боролась з вітром, як могла,
Їй не страшні були зими погрози.
Здавалося - зламає зараз вітер,
Що раз-по-раз кида́є пасми снігу.
Та де ж береться в неї сила, звідки?
(Зима ж лютує, не збавляє бігу).
Вона тонка, живуча, незборима,
Впаде і знову випрямить стебло.
Їй не страшні, ні вітер, хуртовина.
Вона живе негоді цій на зло.
Зморився вітер, сам у неспокої,
Чому вона його перемогла?
Та відповідь прийшла оця раптово:
Йому все зрозуміть допомогла...
Жага життя - велику має силу,
Вона подужала його в борні.
Змогла ще подолала люту зиму...
Тут висновки, на диво їм,- прості...
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1005878
Рубрика: Лірика кохання
дата надходження 15.02.2024
автор: Н-А-Д-І-Я