Тебе не було і більше не буде,
Ти підеш так само як і прийшов.
І люди насправді зовсім не люди,
А просто кістки, шкіра та кров.
Їх більше не буде, бо їх і не було,
Не було нічого, це все-маячня!
І люди насправді зовсім не люди,
А що таке люди, як не брехня?
Людина, людина, людина, людина...
Сукупність чогось наділене нічим,
Тебе не було і більше не буде,
Бо тобі пощастило стати ж̶и̶в̶и̶м̶...
Чому ти так вирішив, що ти є, що існуєш?
Бо дихаєш, бачиш, говориш усе?
Бо ти відчуваєш і слово трактуєш,
Яке у собі твій сенс не несе?
А що таке сенс? Чи є він в л̶ю̶д̶и̶н̶и̶?
А може його насправді нема?
Картина без суті-не зовсім картина,
А просто красиве й дороге полотно...
А ми полотно пусте і не вічне,
А ми полотно без початку кінця,
А ми полотно не почате і чисте,
А ми полотно... А ми-полотно?
Тебе вже не стало, бо ти н̶а̶р̶о̶д̶и̶в̶с̶я̶,
Бо ти є нічим і в нікуди підеш.
Ось так полотном загинеш як зійдеш,
Лише полотном, лише полотном..
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1008468
Рубрика: Лірика кохання
дата надходження 15.03.2024
автор: Ната Іванова