Фронт съедает мое сердце и моих товарищей.
Съедает все мои слова
и засматривается на остаток моего тела.
В старых мифах рассказывалось о временах, когда приходил великан,
которому отдавали ежемесячно 10-15 лучших парней и девушек,
чтобы утолить голод и купить покой для селения.
Земля серой зоны периодически раскрывает свою пасть,
чтобы мы утолили голод войны.
Мы предложили войне себя сами, чтобы нами утолить голод
и дать нашей стране покой.
Мы все в длинной щели на очереди.
Ни один из нас не знает когда – и не нужно этого знать.
Но враг наш – отнюдь не великан.
Он мелкий и берёт лишь мелким большим количеством.
Неудивительно, что зло
в старых мифах рисовалось как чума,
как совокупность мелкого в большом количестве, как саранча,
что съела весь урожай, как крысы, что опасны лишь когда их много, и ничего не стоят в одиночку.
Росия, это и есть ты. Много мелкого в большом количестве.
А мы срослись со своей землей цветом одежды, кожей, кровью и путём жизни. Мы похожи чем-то на духов леса и полей.
Их часто можно увидеть в первый и последний раз.
Второй год мы не видели ничего, кроме Донбасса.
А когда нас отпускали на несколько дней за его пределы в другой мир – мы продолжали видеть лишь его.
Промки, терриконы и карьеры, реки-водоразделы,
по которым проходит линия фронта, уставшие люди прифронтовых зон,
размытые дождями мины серой зоны, уничтоженные автомобили, выход-приход, приход-выход, контакт, сухпаи, форма, форма и сухпаи врагов – вперемешку.
Мир сошёлся клином на обороне этой земли.
И даже если будет что-нибудь после
этого, даже тогда –
нам другого уже, наверное,
никогда на самом деле не будет нужно.
2022
(Перевод с украинского)
[духи лісу і піль]
Фронт з’їдає моє серце і моїх товаришів.
З’їдає всі мої слова
та задивляється на решту мого тіла.
У старих міфах розповідалося про часи, коли приходив велетень,
якому віддавали щомісяця 10‒15 найкращих хлопців і дівчат,
аби втамувати голод та купити спокій для селища.
Земля сірої зони розкриває періодично свою пащу,
аби нами втамувати голод війни.
Ми запропонували війні себе самі, аби втамувати голод нами
і дати нашій країні спокій.
Ми всі у довгій щілині на черзі.
Жоден з нас не знає коли — та й не потрібно це знати.
Але ворог наш — аж ніяк не велетень.
Він дрібний і бере тільки дрібною великою кількістю.
Не дивно, що зло
у старих міфах малювалося як чума,
як сукупність дрібного у великій кількості, як саранча,
що з’їла увесь урожай, як щурі, які небезпечні лиш тоді, коли їх багато, та нічого не варті поодинці.
Росіє, це і є ти. Багато дрібного у великій кількості.
А ми зрослися зі своєю землею кольором одягу, шкірою, кров’ю та шляхом життя. Ми схожі чимось на духів лісу і піль.
Їх часто можна побачити вперше й востаннє.
Другий рік ми не бачили нічого, крім Донбасу.
А коли нас відпускали на кілька днів за його межі у інший світ — ми далі бачили тільки його.
Промки, терикони і кар’єри, річки-вододіли,
по яких проходить лінія фронту, втомлені люди прифронтових зон,
розмиті дощами міни сірої зони, знищені автомобілі, вихід-прихід, прихід-вихід, контакт, сухпаї та форма, форма та сухпаї ворогів — упереміш.
Світ зійшовся клином на обороні цієї землі.
І навіть якщо буде щось опісля
опісля цього, навіть тоді —
нам іншого вже, мабуть,
ніколи насправді не буде треба.
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1008758
Рубрика: Лирика любви
дата надходження 18.03.2024
автор: Станислав Бельский