[b]1[/b]
Коли я повільно зникав з океану життя,
Коли я бродив по знайомому берегу,
Коли я гуляв там, де знову і знову вмиваєшся
хвилями ти, Поманок,
Де їхнє збираєш хрипіння і шепіт,
Де вічно стара збожеволіла мати оплакує
втрачених нею,
Я думав на схилі осіннього дня, повернувши на південь,
Охоплений тим магнетизмом, з яким я натхненно
творю свої вірші,
В полоні у духа, що стелить під ноги цю стежку,
Цю кромку, кипінь цю, яка обвиває всі води, всю сушу земну.
Захоплений, очі свої повертав я на південь, вдивлявся, хмеліючи, в пінисті пасма,
Солому, галуззя, труху, бур'яни, морські трави,
Сміття, камінці із яскравих порід, лист морської капусти, що хвилі виносять,
Долаючи милі, під гуркіт прибою із іншого світу до мене,
Завжди Поманок в моїх думах, я схожість твою пам'ятаю,
Про дар твій мені, схожий з рибою острів,
Коли я бродив по знайомому берегу,
Коли я гуляв й одночасно збирав свої теми.
[b]2[/b]
Коли я гуляв незнайомими берегами,
Коли я вслухався в плачі, голоси потонулих людей,
Коли я вбирав подих моря в ледь чутному бризі,
Коли океан свої хвилі містично накочував ближче і ближче до мене,
Здавалось я теж тільки крапля, що впала на берег,
Укупі з піщинками й листям відмерлим,
Зібравши в собі і з'єднавши частинки піску і стремління.
О вражений, кинутий, зігнутий аж до землі,
Картаючись тим, що відкрити наважився рот,
Нарешті зрозумівши, на цьому тлі, що в балачках, які відбивались
відлунням від мене
Ніколи я не мав найменшого поняття хто я чи що я є,
Але що поряд з усіма моїми гордовитими віршами стою я справжній,
непорушний, невисловлений, невичерпний,
Відсутній повністю, дражнячий себе глумливо-привітальними
кивками і поклонами,
Віддаленими вибухами іронічного сміху над кожним словом, що я написав,
Показуючи в тиші ці пісні, а потім їхню піщану вартість.
Побачив я, що дійсно жодну річ, жодну мету ніколи не осягнути жодній людині
Природа тут перед очима моря використовує можливість кинутись на мене і вжалити,
За те що взагалі я смів відкрити рот і заспівати.
[b]3[/b]
Нас двоє, океане, ми близькі з тобою,
Однаково докірливо мурмочучи ми котимо непотріб і пісок, не знаючи, для чого
Ці малі частинки насправді значимі для тебе і для мене, й для всіх.
Ти, розмитий берег зі смугою сміття,
Ти, рибовидний острів, я підбираю те, шо під ногами,
Що є твоїм, те, батьку, є моїм.
Я також Поманок,
Я також пінився, безмовно колихав плавуче й підмивав твій берег,
Я теж є смугою сміття й намулу,
Я на тобі теж залишаюся малою часткою, ти, рибовидний острів.
Я кидаюсь на груди свого батька,
Я так до тебе припадаю, що ти мене не можеш відірвати,
Я тебе міцно обіймаю доти, доки до мене ти хоч якось озиваєшся.
Цілуй мене, мій батьку,
Торкай мене своїми губами, як я своїми торкаюся до тих, кого кохаю,
Шепчи мені, коли тебе я обіймаю, я заздрю цьому мурмотінню.
[b]4[/b]
Відплинь же, океан життя, (потік повернеться,)
Ти, божевільна стара мати, не припиняй свої ридання,
Оплакуй вічно свої втрати, та не лякайся, не залишай мене,
Не шурхоти так хрипко і сердито біля ніг, коли торкаюся до тебе або беру у тебе.
Я думаю з любов'ю про тебе і про все,
Я беру для себе і для того фантома, що дивиться униз, куди нас направляє
й куди послідую я і моє.
Я і моє, смуга наносів, дрібних останків,
кипуча, сніжно-біла, піниста,
(Глянь, наостанок мої мертві губи сочаться слизом,
Глянь, спектр кольорів виблискує і набігає,)
Жмути соломи, пісок, уламки,
Підняті зараз на поверхню по волі багатьох протиречивих примх,
Штормом, тривалим штилем, пітьмою, брижами,
Ваганням, роздумами, бризом, солоними сльозами, торканням рідини чи ґрунту,
До таких самих багатьох піднятих з бездни, зрушених, гниючих і покинутих,
Зів'яла квітка або дві, розідрана, як і багато інших, пливе на хвилях, дрейфуючи безладно,
Подібно багатьом із нас, кому заупокійну відплакала Природа,
Подібно багатьом, хто як і ми явились звідкись під трубні громи хмар,
Ми, норовливі, принесені сюди незнано звідки,
розкидані
перед тобою,
Тобою угорі, який гуляє чи сидить,
Хто б ти не був, ми теж лягли покірно до твоїх ніг.
[b]Walt Whitman As I ebb'd with the ocean of life[/b]
[b]1[/b]
AS I ebb'd with the ocean of life,
As I wended the shores I know,
As I walk'd where the ripples continually wash you Paumanok,
Where they rustle up hoarse and sibilant,
Where the fierce old mother endlessly cries for her castaways,
I musing late in the autumn day, gazing off southward,
Held by this electric self out of the pride of which I utter poems,
Was seiz'd by the spirit that trails in the lines underfoot,
The rim, the sediment that stands for all the water and all the
land of the globe.
Fascinated, my eyes reverting from the south, dropt, to follow
those slender windrows,
Chaff, straw, splinters of wood, weeds, and the sea-gluten,
Scum, scales from shining rocks, leaves of salt-lettuce, left by the
tide,
Miles walking, the sound of breaking waves the other side of me,
Paumanok there and then as I thought the old thought of likenesses,
These you presented to me you fish-shaped island,
As I wended the shores I know,
As I walk'd with that electric self seeking types.
[b]2[/b]
As I wend to the shores I know not,
As I list to the dirge, the voices of men and women wreck'd,
As I inhale the impalpable breezes that set in upon me,
As the ocean so mysterious rolls toward me closer and closer,
I too but signify at the utmost a little wash'd-up drift,
A few sands and dead leaves to gather,
Gather, and merge myself as part of the sands and drift.
O baffled, balk'd, bent to the very earth,
Oppress'd with myself that I have dared to open my mouth,
Aware now that amid all that blab whose echoes recoil upon me I
have not once had the least idea who or what I am,
But that before all my arrogant poems the real Me stands yet
untouch'd, untold, altogether unreach'd,
Withdrawn far, mocking me with mock-congratulatory signs and
bows,
With peals of distant ironical laughter at every word I have written,
Pointing in silence to these songs, and then to the sand beneath.
I perceive I have not really understood any thing, not a single
object, and that no man ever can,
Nature here in sight of the sea taking advantage of me to dart
upon me and sting me,
Because I have dared to open my mouth to sing at all.
[b]3[/b]
You oceans both, I close with you,
We murmur alike reproachfully rolling sands and drift, knowing
not why,
These little shreds indeed standing for you and me and all.
You friable shore with trails of debris,
You fish-shaped island, I take what is underfoot,
What is yours is mine my father.
I too Paumanok,
I too have bubbled up, floated the measureless float, and been
wash'd on your shores,
I too am but a trail of drift and debris,
I too leave little wrecks upon you, you fish-shaped island.
I throw myself upon your breast my father,
I cling to you so that you cannot unloose me,
I hold you so firm till you answer me something.
Kiss me my father,
Touch me with your lips as I touch those I love,
Breathe to me while I hold you close the secret of the murmuring
I envy.
[b]4[/b]
Ebb, ocean of life, (the flow will return,)
Cease not your moaning you fierce old mother,
Endlessly cry for your castaways, but fear not, deny not me,
Rustle not up so hoarse and angry against my feet as I touch you
or gather from you.
I mean tenderly by you and all,
I gather for myself and for this phantom looking down where we
lead, and following me and mine.
Me and mine, loose windrows, little corpses,
Froth, snowy white, and bubbles,
(See, from my dead lips the ooze exuding at last,
See, the prismatic colors glistening and rolling,)
Tufts of straw, sands, fragments,
Buoy'd hither from many moods, one contradicting another,
From the storm, the long calm, the darkness, the swell,
Musing, pondering, a breath, a briny tear, a dab of liquid or soil,
Up just as much out of fathomless workings fermented and thrown,
A limp blossom or two, torn, just as much over waves floating,
drifted at random,
Just as much for us that sobbing dirge of Nature,
Just as much whence we come that blare of the cloud-trumpets,
We, capricious, brought hither we know not whence, spread out
before you,
You up there walking or sitting,
Whoever you are, we too lie in drifts at your feet.
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1009426
Рубрика: Лірика кохання
дата надходження 25.03.2024
автор: Зоя Бідило