Прикрість

Вона  сиділа  в  залі  очікування.  
Зала  була  пуста.
А  погляд,  як  мені  здалося,  її
Втікав  у  невідомість,
Протинав  вокзальне  повітря,
Або  
Краще  сказати  впирався  чи  проглядав
Час,  
Що,  зрештою  де  ж  як  не  на  вокзалі  
Сходиться  в  точці  для  роздумів  і  замішання.
Луною  від  стін  піднімались  під  купол  кроки
(Підкреслюючи  відстороненість  тих
Хто  чекає  на  відбуття)
І  я,  
Дивився  на  її  відсторонений  погляд  у  профіль,
Який  видавався  доволі  знайомим,  мені.
Я  подумав:  Звідкись  я  знаю  його,  
Десь  бачив,  а  де,  зрештою,  не  пригадав.
Випадкова  знайома?!
Все-таки  пам’ять  збирає  у  свій  архів
Колекції  усмішок,  поглядів,  риси  того  лиця,
Що  формує  в  собі  прихильний  і  любий  образ.
Виходить  мій  образ  –  ця  жінка  –  задумана  і  сумна?!
Але  хто  вона?  Звідки?  Про  що  вона  так  мовчить?
Що  у  неї  на  серці  –  тягар,  монолог,  прощання?
Оця  незворушна  задума  допитливістю  кипить,
І  так  легковажно  вливає  залюбування
Нею.
А  тоді  вона  наче  здригнулась  від  яви  слів,
Як  буває  поет,  що  складає  рядками  вежу,  
А  тоді,  зупиняється  –  кидає  погляд  униз
І  схоплюється  пекучими  п’ятами  від  безодні.
Вона  підвелася.
Зала  була  пуста.
І  світло  лишень  підсилювало  порожнечу
Платформи.
Якось  вульгарно  вона  виставила  своє  стегно,
Поспішно  поправила  сумочку,  вилаялась
Згадавши  потяг,
І  тоді  ми  зустрілися  поглядами.  
Але  я  відвернувсь  у  вікно,
Осоромлено  промовляючи  подумки:
Вибачте,  я  помилився.

14.03.2024

адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1009893
Рубрика: Лірика кохання
дата надходження 30.03.2024
автор: Володимир Каразуб