[quote]„Прочитав і залишився байдужим. Зв'язок кримінальних авторитетів з міськими нечистими на руку чиновниками - для нашого часу звичайна справа. Написано банально, нецікаво, людиною, яка не має уяви, як треба писати, ще й помітно лобіює тему злочинного Харкова з якогось незрозумілого мені боку. В принципі, так можуть писати й на замовлення МВД, щоб дискредитувати незручних людей . Все так смішно, примітивно, нерозумно, як напис на паркані „Вася лох!” Після того, як я прочитав ці записи, я зрозумів, що треба самому зрозуміти і дати читачам пояснення по цих інформаціях, які так методично хтось вбиває людям в голову!”
(З обговорення на форумі теми „Кримінальний світ Харкова” http://ord-ua.com/2012/05/26/k-r-i-m-i-n-a-l--n-yi-j-mir-h-a-r--k-o-v-a )[/quote]
Багатобарв'я цієї осені зіпсували ранні заморозки. Листя пожухло і посіріло ще на гіллі. Листопад має хворобливий вигляд і навіває сум. Вечори несуть у вікна дим від спаленого листя. Вранці над нерухомим сланким туманом бовваніють дахи будинків і верхівки напівголих дерев. Давно не було дощу. В хмарах пилу шаркають мітлами двірники, змітають з тротуарів скрючене листя, яке спроквола падає й падає.
Осені належить навівати сум і спомини. Йдучи осінньою вулицею, згадую іншу осінь, барвисту, строкату, святково вбрану. Найпершу харківську осінь, яка вразила гармонією срібно-сірого вологого повітря, синього неба, багряного винограду і золотих кленів на тлі сірих заводських стін. Такої сяючої осені більше не було ніколи. Чи не тому, що пригасло відчуття самотності і невлаштованості, а з ним і гострота сприйняття контрастуючої краси природи? Услід потяглися вервечкою осені одна гарніша за іншу.
Їхній спокійний плин порушився, коли в наш відділ взяли програмістку з незвичним іменем - Меланія Теофілівна. На мізерній зарплаті програмісти в нас не затримувалися. Тому першим питанням до неї було про сім'ю. Розведена. Чоловік виїхав у Ізраїль. Дітей немає. Для жінки наявність дітей як перепустка у вище товариство, де обговорюють дитячі витівки, лікування хвороб, хитрощі виховання і кулінарії. Світ жінки-матері майже повністю заповнюють дитячі проблеми. Відсутність дітей дозволяла сподіватися, що Меланія Теофілівна не поспішатиме звільнятися – людина без сім’ї здатна вижити на нашу зарплату.
Доволі швидко Меланія Теофілівна стала Мілою. Ми заприятелювали. Якось вона запропонувала пройтися після роботи через парк - бо яка ж гарна осінь. Я погодилася. На той час вже знала, що Міла закінчила фізико-математичну школу № 27, а потім мехмат університету. Її донька, як і вона, після школи № 27 вступила на мехмат університету і в першу свою студентську осінь була вбита в парку імені Шевченка, коли поверталася увечері з університетської бібліотеки. Згвалтована і повішена. Убивць не знайшли.
Наша лікарня знаходиться в лісопарковій зоні. Тінисті стежки, квітуче різнотрав'я. Йдемо тихо, час від часу підбираючи черговий лист особливого кольору чи з незвичайним візерунком. Для чого? Однак до ранку листя висохне, скрутиться, перетвориться на сміття. Назустріч з такими ж нелогічними букетами в руках йдуть ошалілі від осінньої краси люди. Проходимо біля поваленого дерева. Киваю на нього:
- Тобі не важко йти на високих підборах? Може присядемо?
- Нічого, я звикла. В мене ніколи не було іншого взуття, тільки шпильки. Якби мені твої черевики, я б в них перекидалася, - сміється, але все ж звертає до дерева.
- Ти зібралася йти аж на Лису гору?
- Ні, то дуже далеко. Тільки до площі Дзержинського, а далі маршруткою. Можна було б і пішки, я ходила, але до мене увечері повинні прийти з костьолу. Не хочу запізнитися.
- Що це означає - з костьолу? Хіба в Харкові є костьол? Чому вони до тебе прийдуть? - від несподіванки випалюю все одним подихом.
- Я готуюся прийняти хрещення за католицьким обрядом. До мене приходять жінки з костьолу. Розповідають про суть віри, про обряди, свята, вчать молитися. Я вже півроку щонеділі ходжу на богослужіння до костьолу.
- Але чому костьол? Для чого тобі хрещення? В тебе ж така освіта, що не залишає місця для віри в Бога, - не можу заспокоїтися.
- Математика зі всіх наук найменше пристосована до матеріалізму. – серйозно так посміхається. - Православ'я не цікавиться, чи готова людина прийняти в душу віру в Бога. Народився - тебе шубовсть у купіль і ти вже християнин. Католицтво вимагає осмисленого вибору, допомагає знайти дорогу до Бога.
- Чому? Чому тобі знадобилося шукати цю дорогу? - не вгаваю з запитаннями.
- Я вбила людину, - серйозно і спокійно дивиться мені в очі.
- Одну? – від несподіванки бовкаю перше, що прийшло в голову.
- Не одну, - все так же спокійно.
Не знаю, що вона побачила в моїх очах, Але швидко додала:
- Та не лякайся, я не маньяк. Так склалося, що не можна було інакше.
- Хочеш розповісти?
- Ти знаєш, що Харків – бандитське місто? – відповідає зустрічним запитанням.
- Харків – ментовське місто, - заявляю впевнено.
- Схоже, тобі не доводилося мати справу з харківськими ментами.
Намагаюся заперечити, що моя міліція мене береже. Міла відмахнулася:
- Я теж так думала, доки на власні очі не побачила, кого і за які гроші береже міліція. Коли вбили мою Аню, слідчого цікавило тільки чи не мала вона зв’язків з кримінальним світом, чи не займалася проституцією. Розпитав сусідів про її моральність. Цим слідство й закінчилося. Викликали мене у відділення міліції, ознайомили з висновком слідства – самогубство, справу закрито за відсутністю складу злочину. Запитала у слідчого: „Те, що її перед самогубством зґвалтували, нічого не означає?” А він посміхається так бридко: „Може вона сама дала. Хто зараз доведе?”. Відчула, як від ненависті скам’яніло серце. Вийшла і поклялася Ані, що сама знайду її вбивців і помщуся. Розшукала однокласника, який після закінчення юридичного інституту працював на Чернишевського. Пообіцяв розпитати. Від нього вперше почула про Барона. Той був тоді у Харкові найбільшим авторитетом. Його „кришував” сам начальник міської міліції. Хіба тільки міліція? Хто тільки не кормився біля баронових грошей! Так дізналася, що причетні до вбивства Ані люди Барона. Ти хоч знаєш, про що я говорю? – спохватилася.
- Про Чернишевського знаю – там служба держбезпеки. З харківськими авторитетами не знайома, різними дорогами ходимо, - зізнаюся в невігластві.
- А мені довелося познайомитися. Коли вбили Аню, я працювала програмістом у Гіпросталі. Звільнилася, влаштувалася прибиральницею в ґенделик „Вітерець” у парку.
- Невже думала, що вбивці прийдуть туди і розкажуть тобі, як вони вбивали Аню?
- Думала. Коли язики від випитого розв’язуються, є кого слухати. Я слухала. Знайомилася. Мені почали приносити щось перепродати з речей: перстень, сережки, якусь одіж. Я брала. Знаєш же, який то був час – все в дефіциті. Пропонувала речі сусідам - купували. Приносила дещо на залишену роботу, там теж не відмовлялися. Мені розвиднилося: багато друзів не в тих, хто може розв’язати систему з півсотні диференціальних рівнянь, а в тих, хто гендлює шмотками.
- Ти ж знала, що береш вкрадене чи награбоване? Не соромно було брати?
- Не соромно. Мені потрібні були знайомства з цими людьми і потрібні були гроші. Тобі цього не зрозуміти. Ти не знаєш, що таке втратити дочку. Вона мені снилася майже щоночі. Прийде, стане і мовчить, дивиться на мене. Я до неї: „Анечко, поговори зі мною, розкажи щось про себе”. Мовчить.
- Міло, в цьому немає нічого надприродного, підсвідомість уві сні живе тим, що ти переживаєш наяву. Зараз не сниться?
- Не сниться. Давно не сниться.
- Так і повинно бути. Забувається все. Інакше неможливо було б жити.
- Я не потребую утішальників. Не забуття, а помста зробила життя можливим. Не можна залишати за собою непокарані злочини. Інакше убивця буде і далі вбивати, ґвалтівник - ґвалтувати.
- Міло, навіть, печерні люди мали публічні суди й публічну кару. Люди підпорядковують свої бажання усталеному порядку. Ти не повинна шукати вбивцю, для цього є міліція.
- А якщо міліція стала на бік убивці?
- Але ж не стала. Це ж різні речі - не зуміти знайти вбивцю і діяти разом зі вбивцями.
- Свята простота. Не зуміла?!. Я теж так думала, доки не подивилася на життя з іншого боку.
- Це ж як? Очима вбивці?
- Ти назвеш убивцею ката, який виконав вирок суду?
- Не назву. Суспільство потребує ката.
- Якщо кат карає невинного, а не злочинця, суспільство потребує не ката, а месника. Чи ти маєш інший варіант кари за злочин? Як ти не розумієш – мою дочку вбили і вбивці залишилися непокараними. Я можу вірити, що в царстві небесному вбивцю осудить і покарає Бог. Але ж ти не віриш в потойбічне правосуддя. Якими ти бачиш правосуддя і кару?
- Думаю, якщо немає правосуддя, людина має право на помсту.
- Вже краще. Мені байдуже, назвуть мене месником чи катом. Важливіше було знайти вбивцю і покарати. За рік роботи у „Вітерці” я змогла завести корисні знайомства і зібрати грошей. Купила собі будиночок за ХТЗ - дві кімнати, кухня, дві сотки саду. З вікна вид на поле. Зручно - сусіди не бачать, хто в мене буває. Знаєш, серед тих, хто не ладить з законом, різні люди трапляються...
- О! Ти ще розкажи про романтиків з кримінального світу, про шляхетних розбійників і відважних месників, - різко перебиваю, бо дуже не люблю розмов про те, що злодії бувають хороші й погані. Сільське виховання нетерпиме до злодіїв. Тих, хто здатен взяти чуже, не пускали ні в двір, ні в хату - остерігалися. Радянська влада виправила сільську мораль, колгоспне перестало вважатися чужим. Але знадобилися дві війни і три голодомори, щоб визнати, якщо не вкрадеш – не проживеш. Приватне залишилося недоторканим, на державне і колгоспне моральні заборони не поширювалися. Не вкрасти, а взяти кілька літрів молока з колгоспної ферми, накосити на лану зеленої озимини рано навесні, принести з силосної ями мішок силосу для корови. Обкрадена державою людина знаходила виправдання своїм спробам здобути частку недоступної справедливості.
Скориставшись тишею, пробіг повзик вниз по стовбуру ближнього дуба, зупинився, щось заходився видзьобувати з-під кори.
- Глянь, яка дивна пташка, ніколи не бачила, щоб птахи бігали по деревах вгору-вниз, як мурахи - озвалася Міла.
- Це повзик, його розпізнаєш по чорній смузі від потилиці через око до дзьоба, - радо відгукуюся я. Мені вже незручно за різкість і жаль порушеного плину тихої розмови.
- Звідки знаєш? – знову Міла.
- Син змалечку вчив дивитися своїми очима, вимагав розповідати про все, що бачимо. Читали разом книги про птахів, звертали увагу на характерні ознаки, розпізнавали їх. Гуляли разом і по цій стежці. Ось там, якщо повернути на північ під канатною дорогою, нагорі росте кущ барбарису. Ми приходили до нього восени помилуватися, як червоніють його ягоди. А якщо спуститися під канатку вниз, направо буде болотце, а наліво - невеличке озерце. На ньому завжди плаває зграйка диких качок. Ми приходили полювати на них способом барона Мюнхгаузена.
- Це ж як? – вже посміхається Міла.
- До довгого шпагату прив’язали шматочок сала, щоб качка могла проковтнути. Це сало повинне висковзнути з неї ззаду, тут його ковтне інша качка, і ще одна. Головне, вчасно витягнути здобич з води, щоб качки не понесли мисливця в небо, як колись барона Мюнхгаузена.
- Уявляю, як хвилювалася дитина, - з розумінням ставиться Міла до моїх спогадів.
- Атож, вагався дві чи три качки ловити. Вирішили, що не варто ризикувати, вистачить і однієї. Якийсь секрет барон Мюнхгаузен утаїв, качки не виявили ні найменшого інтересу до сала, - закінчую свої мисливські спогади.
- Ми з Анею кожного вихідного приходили в Саржин Яр за водою і теж гуляли по цій стежці. Тут завжди гарно, не „окультурено”.
Я починаю розуміти, чому Міла заговорила про Аню.
- Ти дізналася імена вбивць? – повертаюся до перерваної розмови.
- Не тільки імена. Я кожному з них змогла подивитися в очі. Двоє – звичайні покидьки. Таких можна зустріти чи не в кожному дворі. Батько й мати рвуть жили на заводі, заробляють копієчку, щоб у дитини було все, чого їй хочеться. Ти можеш пояснити, чому у благополучних батьків виростають непутящі діти? Що говорить педагогіка про спадкову схильність до чесної праці? – повертає обличчя до мене і вражено помічаю, що в неї очі не карі, а чорні, як вуглини.
- Надто багато випадковостей визначають людську долю, всього не завбачиш. Можливо, що хлопці в дитинстві ганяли в дворі м’яч з майбутнім кримінальним генієм. Його вплив виявився сильнішими за впливи виморених важкою роботою батьків, а батьківські гроші були жалюгідними копійками в порівнянні з добутими кримінальними грошима, - говорю перше, що спало на думку.
- Ти вгадала, вони жили на Холодній горі і вчилися з Бароном в одній школі, - схвально киває Міла.
- Що це за казковий Барон? Тобі довелося і йому подивитися в очі? – пробую іронізувати.
- Не мій рівень, - відповідає серйозно. – З Шумілкіним в пору, коли він був міським головою, довелося працювати разом. При нагоді покажу наше новорічне фото.
- Ого! В яких позах? – мене знову пробиває на іронію.
- Годі жартувати. В звичайних позах за колективним новорічним столом у міськраді. Для інших поз запрошують не таких дівчат, як ми з тобою. Тобі б подивитися, в яких позах бувало наше вище керівництво перед Бароном. Міський голова – всього лиш міський голова, а Барон – цар.
- Незвичайні пози задля грошей Барона?
- Влада над мільйонним містом і без Барона давала достатньо грошей. Але з Бароном ця влада ставала необмеженою владою. В усіх релігіях розділено владу Світла і владу Пітьми. На світлій стороні владарює Бог, на темній – Люцифер. Влада Бога не поширюється на пекло, влада Люцифера не поширюється на рай.
- Ти підводиш до того, що в якійсь з харківських голів зародилася ідея абсолютної влади – влади над раєм і пеклом? Голова харківського раю подружився з головою харківського пекла? Які вигоди одержить пекло, зрозуміло. Але ж голова раю ризикує втратити рай і опинитися в пеклі. Для чого це йому?
- Якщо за злочином приходить кара, то ні для чого. Якщо кари немає, то об’єднані сили раю і пекла перемагають і рай, і пекло у війнах за владу, впливи, гроші... Гібридні чортоангели з крилами, рогами й хвостами перемагають і ангелів, і чортів.
- І ти вирішила стати чортоангелом?
- Хай так. Якщо зло не карати, чортоангели стануть чортами.
- То ти через хрещення хочеш позбавитися рогів і хвоста, але залишити крила? Ангели стають чортоангелами, чортоангели відновлюються в ангелах. Ще крок і ми заговоримо про правомірність індульгенцій чи інших способів спокутування гріхів.
- По твоєму, злочин прирікає людину на вічну кару?
- А по твоєму ти маєш право спокутувати вбивство, а Аніним вбивцям ні спокути, ні прощення? - намагаюся повернути її на грішну землю.
- Не так. Я не була готова вбити. Я не думала, що зможу вбити, - голос Міли втратив твердість. -
Усвідомлений вибір чи збіг обставин - це приходить потім, коли людина шукає виправдання і прощення.
-
Багато років тому я вислухала до кінця Мілину історію про помсту. Наші дороги давно вже розійшлися. Вона зайнялася звичайним для Харкова бізнесом – торгує в невеликому магазині завезеними з Югославії пластмасовими меблями і посудом. Не знаю, чи принесла сповідь спокій у її душу. Монстри, яких ми ховаємо у своїх душах від сторонніх очей, втрачають жахаючі обриси, коли їх витягують на світло. Частину її жаху я взяла на себе і уява змушує прожити його ще й ще раз. У психології відомий ефект Зейгарник – тривале збереження у пам’яті напруженості при неповній завершеності дії. В якійсь мірі ця розповідь є спробою звільнити пам’ять від напруженості незавершеної дії, а уяву від переживання ще раз і ще раз жахкої трагедії чужого життя.
Харків був типовим радянським містом. Кожному був доступний шматочок соціалістичного щастя – мати роботу, щоб виживати, і мати відчуття гордості за свою роботу, яка всіх наближала до майбутнього комуністичного раю справедливості і достатку. Над суспільством були народні обранці – комуністична партія, яка вела за собою до світлого майбутнього, і комуністичні лідери, які заслужено першими причастилися до комуністичної справедливості й достатку. Під суспільством були кримінальні пережитки капіталістичного минулого, які теж причастилися до комуністичної справедливості і достатку, але незаслужено. Перші брали блага з державних закромів, другі – з кишень громадян. Винахідливий кримінальний розум швидко розпізнав переваги закромів над кишенями і переваги від поєднання обох цих благ.
Вже потім, коли інтернет став загальнодоступним, я знайшла в ньому розповіді про відомого харківського кримінального генія на кличку Барон. Його батько розповів у своїй книзі про те, яким люблячим, розумним і турботливим був його син. Оперативні працівники кримінального розшуку описали його як розумного, харизматичного, гонорового лідера харківського криміналу. Перед грошима Барона були відкриті двері найвищих кабінетів. Зібрані оперативниками розробки на Барона розвалювали їхні керівники. Коли Барон почав розширювати свої володіння за межі Харкова, його інтереси зіткнулися з інтересами таких же крутих братків. Переживши кілька невдалих замахів на своє життя, він втік до Москви. Там Барона розстріляв місцевий кримінальний авторитет, на територію якого зазіхнув Барон і з авторитетом якого звично не порахувався.
У Харкові Барон володарював тривалий час. Він міг удень ходити по найбільшій площі Європи - площі Дзержинського - з автоматом Калашникова на плечі, і жоден міліціонер не смів зробити йому зауваження. На Барона і під його дахом працювала майже вся харківська злочинність. Затримували і відправляли відбувати покарання заїжджих гастролерів, самодіяльну кримінальну дрібноту або шісток Барона, які потрапили в немилість. Кримінальний світ Барона був недоторканним. Грабежі, розбій, масштабне шахрайство - все сходило з рук.
Баронові не було потреби хапати і ґвалтувати дівчат на вулицях міста, найвродливіші дівчата були щасливі йому прислужитися в будь-який час дня і ночі. Винагорода за послуги була більш ніж щедрою. На баронових шісток ця благодать не поширювалася. Не домовившись з повіями, які теж користувалися захистом Барона, вони хапали перших-ліпших дівчат прямо з вулиці серед дня на очах у ошелешених містян. Крики на допомогу залишалися не почутими - перехожі оправдовували себе тим, що порядну дівчину не тронуть. Чуток про чергове жорстоке зґвалтування і вбивство було недостатньо, щоб місто хоча б спробувало прокинутися від летаргійного сну. Правоохоронці заспокоювали, що місто належить їм. Не уточнювали - що і Баронові теж.
Незадовго до вбивства Ані в місті якраз судачили про трьох студенток, яких прямо біля інституту затягли в два автомобілі і повезли невідомо куди. За кілька днів їхні знівечені тіла знайшли в лісі неподалік від Харкова. Коли, здавалося, оперативники вже вийшли на слід убивців, прийшов наказ закрити справу. За кілька тижнів після цього була вбита Аня. Ця справа теж була закрита з висновком - самогубство.
Мілин чоловік, її перше і, мабуть, останнє кохання, за кілька років до цього не зміг умовити її виїхати разом до Ізраїлю, де вже облаштувалася його рідня. Міла залишилася з дочкою в Харкові. Вони з чоловіком стали друзями по переписці. Не дивно, що всю любов, на яку здатна була її душа, вона направила на дочку. Як всі матері з нереалізованими амбіціями, вона надіялася, що талановита дитина зможе досягти вершин, які залишилися недоступними для її матері. Часто батьки тішаться своїми обдарованими дітьми, які мають талант до науки, всіляко їх заохочують, бачать їх професорами, академіками, всесвітньо відомими вченими. Держава всіляко підтримує такі сподівання.
Але що таке держава? Це чиновники, які виконують певну функцію, не маючи уявлення про те, куди рухається світ і яке місце відведене в цьому русі державі, якою вони керують. Космічні і мілітарні змагання з сильними державами світу знесилювали економіку СРСР. Держава рухалася на задвірки світу. Занепадала наука. Занепадала економіка. Занепадала мораль. Ні в науці, ні у виробництві молоді таланти не були потрібні, не мали шансів себе утвердити. Але це стало очевидним через кілька десятків років, коли перспективні інтелектуали мусили весь свій інтелект направити на біологічне виживання.
А тоді Міла раділа Аніній золотій медалі по закінченню школи, науковим статтям в університетському журналі, де стояло ім'я її дочки, її цілеспрямованості і обдарованості. Всі надії і сподівання загинули разом з дочкою. Тепер майже щодня після роботи Міла йшла на цвинтар до дорогої могили - плакати. Математичний розум швидко зрозумів безперспективність цих сліз. З її горя і сліз викристалізувалася рішучість знайти і знищити тих, хто знищив життя дочки і сенс її власного життя.
Скільки разів, зустрівши випадково когось із давніх друзів на вулиці, вона повторювала: "Харків - це велике село". Зараз ці слова зміцнювали її впевненість, що саме тому вона знайде вбивць дочки. Вони ходять по одних з нею вулицях і, можливо, вона не раз стикалася з ними очі в очі. Про кримінальний світ Харкова вона майже нічого не знала. Треба було знайти спосіб проникнути в нього, дізнатися потрібні імена, а потім... Вона не уявляла, як і що зробить потім.
У кримінальному Харкові Міла стала потрібною людиною, бо брала на продаж вкрадене. Їй продовжили приносити крадене прямо додому, а потім, коли переконалися в її надійності, просили дати сховок потрібним людям на кілька днів чи тижнів. Міла терпіла і нетверезе товариство, і грубі загравання, і осудливі погляди сусідів. В неї була мета і задля неї вона йшла на все.
З Балаклійської виправної колонії № 106 готувалася втеча засудженого на вісім років позбавлення волі. Охорона вже була поінформована і підкуплена. Втікачеві потрібне житло щоб відсидітися там якийсь час. У місті появлятися небезпечно, орієнтування розклеять на всіх стовпах. Звернулися до Міли. Звичайно Міла не відмовляла, послуга ця щедро оплачувалася. Як завжди запитала, що за людина, за що сидить, які можуть бути проблеми. Його спеціалізація гоп-стоп на вулицях у темний час доби. Під час пограбування нарвався на міліцейський патруль, чинив опір, поранив ножем міліціонера. Рана не тяжка, термін одержав м'який. З ним краще не затівати суперечки - коли психує, не контролює себе. Його вже попередили, щоб вів себе тихо, але все ж краще й Мілі поостерегтися.
За кілька днів після цієї розмови вночі роздався умовний стук в шибку. Міла без запитань впустила втікача в дім. Була рання осінь ще без листопаду, без заморозків, але вже з холодними ночами. Швидко розтопила плиту, зігріла чайник, борщ, поставила на стіл сало і хліб. Чоловік прихопився до гарячого борщу, потім взявся за чай, присьорбуючи і відігріваючи закоцюрблі пальці біля гарячої чашки.
- Для зігріву в тебе нема нічого гарячішого за чай? - голос твердий, впевнений у своєму праві і на гарячіший зігрів.
- Звичайно є, - привітно відгукнулася Міла і поставила перед гостем півлітру Московської і стограмову стопку.
- Оце вже краще, бо від твого чаю тільки гуркіт в кишках, - спробував пожартувати гість.
Міла охоче засміялася з дотепного жарту.
- Налий і собі. Вип'ємо за свободу, - запросив гість розділити його радість.
- Чому б і не випити з хорошою людиною, - підтримала його Міла.
Теплий прийом і випите розв'язало йому язик. П'яну похвальбу про подвиги братви Міла звично слухала в піввуха. Пропозицію зігріти його ще й у ліжку відкинула без церемоній:
- Про це не домовлялися. Ось твоє ліжко, грій його сам.
Гість оцінюючим поглядом зміряв Мілу і виніс присуд:
- Старувата ти для мене, я молоденьких тьолок люблю.
- А вони тебе?
- Хто їх запитує, в цьому ділі вирішую я.
- Це ж як?
- На яку око поклав, ту й беру.
- А якщо вона не дає.
- Якщо не дає по хорошому, то дасть по поганому.
- Битимеш?
- Як розізлить, то і вбити можу.
- І вбивав?
- Було й таке.
- Це не ти студентку в саду Шевченка на гілляці повісив?
- Може й я. Цілку з себе строїла, верещать почала. Не люблю я бабського вереску, швидко заткнув їй рота. Була б розумна, зробила все полюбовно, може ще б і морозиво їй купив, - гість реготнув зі свого жарту..
- Нелегке діло живу людину на гілляці підвішувать, - піддакнула Міла. - Сам справився?
- Ну, прибив я її трохи, вона вже не брикалася. Всеодно незручно без тренування - гість знову реготнув, - якби Толянчик не допоміг, сам би я довго з нею валандався.
Від несподіваного зізнання Міла здригнулася. Гість це помітив:
- Та не лякайся, не трону. Я закон знаю. Ми ж свої? - і запитально заглянув їй у вічі.
- Звичайно, свої. Тільки не знаю, як тебе звати, - взявши себе в руки, відповіла Міла.
- Для тебе - Сірий.
- Це Сергій? - уточнила Міла.
- Сергій, не Сергій, не будемо уточнювати. Сказав же, для тебе я Сірий.
- Ну, добре, Сірий, давай ще по чарці і спати, - погодилася, а в голові спалахнув вогонь.
- Я сам вирішую, коли мені спати, - раптом огризнувся Сірий.
- Сам то й сам. А мені вже час. Доброї ночі, - сказала та й пішла в свою кімнату, готувати постіль.
Довго переверталася з боку на бік, не могла заснути. Отже їх було двоє, Сірий і Толянчик. Сірий тут, в її хаті, а де шукати Толянчика? І що робити з Сірим? Його не можна просто так відпустити, бо ще раз їхні дороги можуть не перетнутися. Треба вбити, ця тварина не повинна і далі топтати ряст на цьому світі. Але як це зробити? Минула безсонна ніч. Вранці приготувала сніданок собі і гостю. Залишила на столі записку, що йде на роботу і коли повернеться, написала, де їжа й питво. Повернулася затемно. У вікні світилося. Сірий сидів перед телевізором, дивився кіно. Повернувся до неї, вп'явся поглядом в її очі:
- Ти того, не лякайся. Нічого такого не було, що я тобі сп'яну наплів. І не розпускай язика. Сама знаєш, що буває з тими, хто багато говорить.
- Не погрожуй, не боюся. Тут бували й крутіші, дякували за хату і хавчик, - відрізала рішуче.
Сірий обм'як:
- Та я що, я нічого. Розвезло мене від тепла і частування, вмієш гостя зустріти. Наговорив зайвого, - раптом полагіднішав, почав виправдовуватися.
- Все, забули! Ти не говорив, я не слухала. Вечеряти будемо, - заговорила доброзичливо.
Гість сидів перед нею. Якщо не знати хто він, звичайний молодий хлопець, років тридцяти чи трішки більше. Коротко стрижений, як заведено на зоні. Вузькі губи зі вже прокладеною гіркою складкою біля кутиків губ - не від доброго життя. Великі сірі очі з довгими віями, мабуть був милим дошкільням, гарним школяриком і показним парубком. Що змусило його стати ґвалтівником і вбивцею? Ет, що там домислювати до гарних очей. Може виріс у злиднях в неблагополучній сім'ї, чи в дитбудинку непотрібний нікому, байдуже, гарний чи не гарний. Сірий перервав хід думок:
- Давай допоможу почистити картоплю.
- Чи вмієш?
- Не хитра наука, справлюся, - посміхається.
- Бери ніж, разом буде швидше, - Міла не без остраху подала парубкові ніж
- Що приготуєш на вечерю? - він.
- Картоплю смажену на салі, - вона.
- Люблю смажену картоплю. Мама в неї додавала ще лавровий лист і зелень, щоб духмянішою була - знову він.
- Можна й так. Все потрібне є. Мама жива?
- Немає. Рано померла, мені було п'ятнадцять років.
- Тато виростив?
- Ні, бабуся. Тато теж десь свій термін мотає. Не знаю. чи живий.
Міла прогнала жаль, який раптом ворухнувся в серці - поряд обкрадена долею людина. Для чого він опинився в її хаті? Щоб вона звершила над ним справедливий людський суд? Чи має право карати?
Насмажили картоплі. Сіли разом вечеряти.
- Тобі для зігріву налити? - запропонувала Міла.
- Не треба. Рано розслаблятися. Треба думати, як і де жити далі.
- Далеко не загадуй. Два тижні житимеш у мене. Тобі передадуть гроші, адресу, де тебе чекатимуть свої, тоді попрощаємося. Чим думаєш займатися на волі?
- Чим? Ніби в мене є вибір. Я закінчив науково-грабіжницький інститут, то й буду працювати за спеціальністю. Чи в тебе є інші пропозиції? - гостро глянув на неї.
- Немає. Кому що на роду написано, той те і матиме - від долі не втечеш.
Посиділи, поговорили про долю, про справи життєві, включили телевізор. Міла недовго дивилася в екран, позіхнула та й пішла спати. Легко сказати - спати. Ось за кілька кроків від неї той, хто відібрав життя у її дочки, кого вона так довго шукала. Уява почала вибудовувати план вбивства. Як Родіон Розкольников лихварку - сокирою. Іншої зброї немає. Ніж може тільки поранити, вона не знає, як ножем вбити людину, куди спрямувати лезо. Та й сили забракне. Сокира надійніша. Ступити крок вперед, і дивлячись Сірому в очі вдарити лезом по тімені? Він може перехопити сокиру і тоді не пощадить. Зарубати сокирою, коли спатиме, щоб не встиг поворухнутися. Але про нього запитають, де він, куди подівся. Треба, щоб ніхто нічого не запідозрив, бо ще треба дочекатися Толянчика. Якщо доля привела сюди Сірого, то приведе й Толянчика. Не треба зазирати в очі, не треба довірливих розмов, він тут не для того.
Заснула під ранок, майже заспокоєна, готова зробити задумане - вбити. Дні минали за днем, а вона думала - передумувала деталі майбутнього вбивства. Заточила сокиру, якою звичайно рубала дрова для плити. Приготувала ганчір'я і відро - замивати кров. Купила вовняну ковдру - загорнути труп, витягти і закопати. Три метри мотузки повинно вистачити, щоб обв'язати ковдру. Потрібна лопата - викопати яму. Потрібне місце для ями - не на виду, у вітропорі, де ніхто не шукатиме. Якщо на стінку бризне кров - забілити, отже приготувати побілку і щітку.
Минали два тижні життя під одним дахом з майбутнім трупом. У Мілин генделик прийшов посланець, вручив пакунок з грошима і вкладеним у нього папірцем з адресою. Увечері Міла передала його Сірому: "Сьогодні ночуєш у мене востаннє. Завтра тобі час повертатися до вільного життя".
Влаштували прощальний вечір зі смаженою на салі картоплею, як любить Сірий. Дістала пляшку Московської - випити за волю, за майбутнє життя, на посошок. Коли почулося похропування Сірого, Міла дістала з-під ліжка сокиру і тихо підійшла до нього - вбивця до вбивці. Сірий, ніби щось відчув, перевернувся на інший бік. Завмерла. Сховала сокиру за спину. Знову сонне посопування. Розмахнулася, і як вганяла сокиру в чурбан, зі всієї сили рубонула по черепній коробці. Кістка хруснула, на всі боки полетіли бризки мозку, струменем вдарила кров. Вмираюче тіло забилося в конвульсіях і потрохи стихло. Мілу знудило. Заспокоїлася. Простелила біля ліжка ковдру, скотила на неї труп. Загорнула, обв'язала мотузкою. Витягла за поріг. Повернулася, зняла зі стіни заляпаний килимок, загорнула в нього закривавлені подушку і постіль. Спалити? Ні, дим приверне увагу. Закопати з трупом. Замила підлогу. Взяла лопату і пішла копати яму. Копала майже до світанку. Встигла зробити все, як планувала. Коли у вікно зазирнуло сонце, жодних слідів перебування Сірого не залишилося.
Братва вирішила, що поїхав геть, щоб почати нове життя. Міліція... А що міліції - пропав Юхим і чорт з ним.
Міла дочекалася Толянчика, той теж не минув її хату, коли через рік втікав з тієї ж колонії, що й Сірий. Впевнилася, що це той самий Толянчик, про якого розповів Сірий, і розправилася з ним в такий же спосіб. Якось її розум, її свідомість, її совість справилися з тягарем людиновбивства. Мабуть так само кати Середньовіччя, які виконували вирок суду, виправдовували свою потрібність необхідністю для суспільства покарання злочинців. Вирок якого суду виконала Міла, знає вона. Чи не тому пішла шукати захисту у Бога.
Свій будинок на Рогані вона продала і перебралася жити в Єнакієво, там доля звела її зі ще одним видатним злочинцем. Від його братків довелося втікати в Харків, де на незначний час зійшлися наші дороги.
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1010078
Рубрика: Лірика кохання
дата надходження 01.04.2024
автор: Зоя Бідило