( казка )
Дуже-дуже давно, коли на Землі знову все було безколірним і беззвучним, на горі Щастя сталося диво – у Матінки Енергії народився первісток – синочок і назвала вона його Вогником, бо був дуже рухливим і мав руденьке волосся, яке надзвичайно личило малому.
Всі подруги та друзі Матінки Енергії приходили до неї, щоби подивитися на малюка та його руденькі кучері.
– Ну й красунчик! – захоплено винукнула Родюча Земля.
– Я теж так вважаю, – підтримала подругу Прозора Вода і взяла малого на руки, але він чомусь розплакався і та швидко поклала його назад у люльку.
– А я впевнений, що в моїх руках йому буде добре, – промовив Сильний Вітер і тільки но хотів взяти Вогника на руки, як його сестра Чисте Повітря випередила брата і, схопивши малюка, високо підняла вгору.
Вогник почав голосно сміятися, а з ним і всі зареготали.
Набираючись материнської сили лише від того, що малюк постійно перебував біля неї, він ріс так швидко, що вже через тиждень почав сам ходити. А через два – матуся вже й не встигала за хлопчиком.
Матінка Енергія тільки те й робила, що ходила вслід за сином бешкетником, аби той не наробив шкоди, бо і пояснювала йому, і навчала, що потріно бути дуже обережним із своїм даром, але від цього малий ще більше веселився, бо вважав те забавою. А від його сміху й веселощів все довкола займалося та палало.
Одного разу покликав до себе Матінку Енегрію її батько – Вічне Добро тай каже.
– Дочко моя, знаю про твій клопіт, який маєш зі своїм сином-непосидою, моїм онуком, а тому вирішив допомогти. Потрібно скерувати малого в правильне русло, аби він витрачав свій запал на добрі справи. Надумав я ось що.
Багато світлових років назад були у твоєї двоюрідної тітки Природи чотири доньки – Зима, Весна, Літо та Осінь. Але одного разу її сусід Злий Атом посперечався з ними усіма і, розізлившись, вибухнув, спричинивши цим велику катастрофу. А щоби тітка та її доньки не загинули, я відправив їх в інший вимір у дуже довгу сплячку. Вважаю, що настав час цих красунь розбудити, а від того, зібрати Чарівний Вінок з кольоровими стонжками та подарувати тому народові, який має найдобріші серця у світі. Лише ці люди зможуть стояти на варті спокою і миру всієї планети.
Бери малого Вогника й вирушайте. Дядько Час вам все підкаже, а його дружина Безкінечність, підтримає.
Матінка Енергія так і вчинила.
Зібрала все необхідне для подорожі та пішла з сином на пошуки першої доньки тітки Природи – дівчини Весни, яка якраз була на часі, але спала міцним сном.
Віднайти володіння Весни було не просто, але добра тітка Безкінечність прийшла на допомогу. Як тільки над горизонтом запалали перші промінчики Золотого Сонця, вона повернула голову малого Вогника в бік одного з променів, який торкнувся ніжнобузкового палацу з високими вежами з безліччю вікон. Земля довкола нього була ще вкрита білим снігом. Там витали тиша і спокій.
– Матусю! Матусю! Я бачу палац Весни! Який він ніжний! – захоплено вигукнув Вогник.
Вони підійшли до будівлі. Матінка Енергія торкнулася дверей, які одразу ж відчинилися, так ніби її там чекали.
Матінка увійшла, ведучи за руку Вогника.
Назустріч їм вийшла Вранішня Зоря.
– Вітаю вас, дорогі гості! Знаю хто ви і кого шукаєте. Вічне Добро повідомив мене, тому й чекаю на вас.
Сідайте, будь ласка, та відпочиньте з дороги, поки я приготую для вас живильний бурульковий чай.
Випивши чарівного освіжаючого напою із крижинкових чашечок, Матінка Енергія з сином попрямували до великої зали, куди їх провела Вранішня Зоря, після чого сама зникла.
Посеред зали на троні сиділа прекрасна юна дівчина. Сиділа і спала.
Її довге біле з блакитними і зеленими пасмами волосся спадало аж до ніг. Разючо-білосніжна сорочка сягала п’ят, а вишиті на ній візерунки нагадували химерні морозяні мотиви. Намисто з кришталю відсвічувало тисячами іскринок, які запалали від Вогникової цікавості.
На голові дівчина мала неймовірної краси вінок із сніжинок, крокусів та вишневого і яблуневого цвіту. Але вінок цей був замороженим.
– Матусю, а як нам її розбудити? – запитав малий Вогник і наблизився до Весни, уважно розглядаючи її обличчя.
І тут дівчина, відчувши теплий, наповнений добротою погляд, відкрила великі голубі очі.
– Вітаю тебе, Весно, з пробудженням! Яка я рада тебе бачити та відчувати! – промовила Матінка Енергія, сама не розуміючи того, що з нею відбувається.
– І я тебе вітаю, люба Енергіє! – відповіла та, сама собі здивувавшись, бо вперше побачила цю жінку з малим хлопчиськом, який безперервно кружляв довкола неї. – Ти мені зараз дуже потрібна, бо після довгого сну я ще трішки квола, хоч і добре відпочила!
– Веснонько, прийшли ми до тебе, бо маємо завдання від мого дідуся Вічного Добра зібрати Чарівний Вінок. Чи ти часом не знаєш де його шукати? – запитав Вогник, пильно дивлячись в очі дівчини.
– Звичайно, що знаю, – усміхнулася вона і підморгнула до його матері. – Ану, йди но за мною, хлопче.
Весна підвелася з трону і рушила до вхідних дверей.
– Енергіє, допоможи мені відчинити їх!
Як тільки Весна ступила на холодну землю босими ногами, сніг почав танути.
– А тепер, Вогнику, настав твій час! Витрачай своє тепло на добру справу!
Руденький так розхвилювався від дорученого Весною діла, що почав хаотично бігати з одного місця до іншого, але всюди, де він ступав, народжувалися перші живі весняні квіти – первоцвіт, підсніжники, крокуси, нарциси, яблуневий цвіт...
Зібравши по одній квіточці у невеликий букет хлопчик склав їх у лозовий кошик.
Попрощавшись із Весною Вогник з Матінкою Енергією рушили далі.
Йшли вони довго і притомилися. Сіли відпочити тай почали думати-гадати, як їм віднайти володіння другої доньки тітки Природи – Літа.
На допомогу їм знову прийшла тітка Безмежність, яка зробила так, щоби Вогник підняв голову до неба. Там він побачив Першу Зорю.
– Зоренько, а чи ти не знаєш де знаходиться замок Літа?
– Звісно що знаю, – відповіла та. – Прямуйте за мною і я приведу вас до нього.
Невдовзі мандрівники наблизилися до надзвичайно гарного багатоколірного палацу, який мав форму квітки. У кожній гігантській стіні-пелюстці була безліч великих круглих вікон і дверей з мініатюрними балкончиками.
Земля довкола палацу була рясно зрошена дощами. Багато весняних ручаїв обмивали порожні клумби, а дзвінкі струмочки виспівували свої джерельні пісеньки на повний голос, але цього було недостатньо для того, щоби Літо прокинулася.
Матінка Енергія з Вогником підійшли до вхідних дверей, обережно переступаючи водяні калюжі та струмки, щоби не намочити своє взуття.
– Заходьте, дорогі гості, – промовила Перша Зоря, відчиняючи переди ними великі важкі двері. – Піду приготую для вас ароматного підсніжниково-первоцвітового чаю. А ви відпочиньте.
Чере деякий час вона поклала перед ними тацю з квітковими чашечками і чайничком, який парував диво-напоєм.
Зробивши декілька ковточків, мати з синочком заснули міцним відновлювальним сном на кріслах-листочках, які їх легко колихали, а Перша Зоря, відбувши до неба і розчинившись серед таких же, як і вона, зір, оберігала їхній сон.
Добре виспавшись, Вогник прокинувся. Матінки поруч не було. Малий побіг її шукати і потрапив у велику залу, яка була настільки кольоровою, що навіть його юні гарячі очі розболілися від побаченого. Та, на жаль, кольори були сухими, бо Літо спало.
Її довге різнобарвне волосся обвивало м’які поручні крісла-колиски, в якій вона сиділа. Барвиста сукня нагадувала пелюстки троянди, волани якої м’яко спадали один на одного. Намисто з суничок, жовтих черешень і малини прикрашало шию сплячої дівчини. На підлозі було багато яблук, вишень, чорної та червоної смородини... Але все було засушеним. Неживим.
– Літечко, прокидайся, – обережно вимовив Вогник, глянувши на Матінку, яка саме зайшла до зали і усміхнулася.
– Мамо, чому вона ще спить?
– А ти підійди ближче до неї, синку, хай Літо відчує твоє тепло.
І тільки-но Вогник підступив до дівчини, як вона відкрила великі зелені очі і промовила.
– Дякую тобі, добрий хлопчику, що обігрів мене своїм теплом! Надто довго спала я! Потрібно стільки всього встигнути! Нумо, допомагай мені!
Дівчина-Літо кинулася до важких дверей, які хотіла відчинити, але ще була надто слабкою, тому Матінка Енергія допомогла і цій порі року.
Вийшовши надвір, Літо з Вогником заходилися відновлювати та оживляти всі барви та відтінки на землі, кущах, деревах. Квіти, плоди почали наливатися фарбами. Життя поверталося.
Вогник зірвав по одній квіточці жовтої півонії, рожевих флоксів, синьої волошки, білої ромашки та інших і доклав їх у кошичок, в якому вже були весняні.
Як же все запахло надовкола!
Попрощавшись із Літом подорожуючі рушили далі.
Йшли вони, йшли, коли на шляху їм зустрівся Світанок – отой молодий красень, на якого задивслялися всі Зорі.
– Друже, а хто ти такий? – невпевнено запитав Вогник, і прижмурив свої допитливі очі. Чомусь хлопчику стало прохолодно від перебування поряд з цим юнаком.
– Я Світанок, – мляво промовив той і позіхнув. – А ви, мабуть, Матінка Енергія та Вогник?
– Так! Це ми! – вже веселіше відповів малий. – Ми шукаємо замок третьої дочки тітоньки Природи – дівчини Осені. Чи можеш нам допомогти віднайти його?
– А для чого його шукати, коли він перед вами? От ще трішки і я піду на спочинок, зійде Сонечко і ви зможете побачити те, що шукаєте.
Так і сталося. Світанок передав чарівні ключі дядька Часу Сонцю і воно яскраво освітило золотисто-червоний палац Осені. Брати Промені вказували стежину, яка була захована між густого темно-кориневого прілого листя, котре спотворювало неймовірну красу, що ще спала і яка, як і інші, чекала на пробудження.
Вогник вже хотів кинутися до тієї стежини, аби першим потрапити за двері палацу, як Матінка Енергія стримала його, промовивши.
– Вважай, синку, бо багато з цих листочків добре висушені теплом промінців, тому вони можуть легко спалахнути і спричитити велику біду. Нам цього не потрібно, бо Пророду і її доньок треба берегти. Будь дуже уважним, Вогнику!
Прислухавшись до материної поради, хлопчик чемно йшов поряд із нею, обережно кладучи кожен крок.
Підійшовши до великих дубових дверей Матінка Енергія обережно прочинила їх і зазирнула всередину замку.
Він, як і все надворі, був щедро закладений дарами, які колись дарувала Осінь людям, але тепер все стояло в німій сухості та млявості кольорів.
Переступаючи гори динь і кавунів, моркви і буряків Матінка Енегрія з Вогником підійшли до великого крісла-соняшника, в якому спала третя донька тітки Природи – дівчина Осінь.
Її червоно-золоте волосся накривало собою всю залу та вилося аж до стелі. Його було так багато, що, здавалося, воно ніколи не закінчиться.
– Мамо, а ми з нею чимось схожі, – весело промовив Вогник і торкнувся свого руденького кучерика.
– А й справді, – відповіла та. – Потрібно розбудити дівчину. Не гаймо часу, синку.
Хлопчик підійшов до Осені, взяв її за руку і тієї ж миті вона відкрила великі карі очі.
Усмішка, якою наділила дівчина гостей, зігріла їхні втомлені серця.
– Вітаю вас у моїх володіннях! Давно чекала на цю зустріч! Вже й у снах бачила, як ти мене розбудиш, – звернулася дівчина до малого і встала з крісла. – Пора братися до роботи!
Її довга червоно-коричнева сукня, з вишитими на ній колосками і сонячними променями,
тягнулася довжелезним шлейфом, а намисто із горіхів, каштанів і жолудів гарно доповнювали цю довершеність.
Граційна хода Осені заставила Матінку Енегрію і Вогника стишитися і мовчки спостерігати за тим, як дівчина наближалася до дверей.
Вона відчинила їх з легкістю. Як тільки це сталося, Осінь заходилася вкривати все своїми яскравими кольорами, а Вогник радо допомагав.
Зірвавши по одній квітці хризантеми, гербери, айстри, гладіолуса та жоржини, малий поклав їх до кошика.
Хлопчик з мамою подякували дівчині й попрощалися з нею, залишивши наводити лад.
Тепер їм потрібно було відшукати останню пору – дівчину Зиму.
Та вони вже були настільки втомлені, що вирішили зупинитися в осінньму лісі та прилягти на м’який листяний килимок і міцно заснули. Прокинулися від того, що обоє відчули холод.
– Матусю, чомусь мені не хочеться тут залишатися. Давай підемо шукати дівчину Зиму?
– Синку, нам не портібно йти її шукати, бо вона сама до нас прийшла і сама нас відшукала. Он глянь. Бачиш, все біліє та іскриться? Це і є володіння Зими. І я впевнена, що вже скоро ми з нею зустрінемося.
Роззирнувшись, Матінка Енергія обійняла Вогника, який зіщулився і вже почав тремтіти.
– Йдемо, синку. Не можна зупинятися, бо інакше загинемо замерзнувши.
Пробравшись через чагарі, вони вийшли на стежку, що світилася срібним сяйвом. По ній і рушили. Раптом на стежці з’явився хлопчик у всьому білому з довгою срібною палицею.
– Привіт, білий хлопчику, – ледве вимовив Вогник. – Чи ти не допоможеш нам потрапити до замку дівчини Зими?
– Привіт, Вогнику! Привіт і тобі, Матінко Енергіє! Я – Морозець. Саме вийшов вам назустріч, аби провести до палацу. Слідуйте за мною.
Кожен крок давався дуже важко. Тіла не слухалися. Очі боліти від тієї білизни, яка оточувала. Сніг м’яко падав на голову, а потім скрипів під ногами.
Як вони добралися до замку вже й не пам’ятали. Та зайшовши до однієї з кімнат, куди привів їх Морозець, Вогник з Матінкою Енергією швидко відійшли від холоду, випивши обліпихового чаю з медом, сидячи в кріслах-гойдалках перед каміном.
Невдовзі повернувся Морозець, запропнувавши їм дві довгі й теплі шубки, а далі запросив їх пройти за ним.
У кришталевій залі, серед снігових кучугур і блискучих бурульок, на високому льодяному троні, в довгій білій шубі з пелеринкою, тримаючи руки в пухнастих рукавичках сиділа четверта дочка тітки Природи – Зима.
Поки Матір розглядала холодну красу побаченого, малий Вогник заплутався в сотнях снігових перин, які були порозкидані по всій залі.
Довге біле волосся дівчини, від вітру, який спричинив хуртовину, розвівалося аж до стелі. ЇЇ вії були покриті інеєм.
А найдивовижнішої форми сніжинки виспівували чудернацьких пісень, видзенькуючи боками одна до одної.
Під звуки цих мелодій Зима спала.
Біля високого вікна, на драбині, стояв Морозець і розмальовував шибки срібними вітражами.
Матінка Енергія відчула, що її тіло наповнює млявість і сонливість. Ще мить і вона теж засне. Замерзне.
Вогник помітив це і кинувся до матері.
– Мамо! Мамо! Не засинай! Не можна! Нам ще треба так багато зробити! – схопив хлопчик її за рукав.
Матінка немов прокинулася від дивного сну.
– Дякую, синочку, що не дозволив мені загинути, – промовила і обійняла його.
– Мерщій до роботи, бо інакше вже нам двом прийдеться боротися зі смертельним холодом, – промовив Вогник і сміливо рушив через снігові купи до Зими.
Йти було все важче. Сили вже майже понули хлопчика. Ще крок. Ще один і він досягне мети.
– Сину, – крикнула Матір, – обернися і глянь мені в очі!
Вогник, понад силу, повернув голову і зустрівся поглядом з мамою. Блиснула іскринка свіжої енергії. Блиснула ще одна, а за нею, з новою силою загорівся юний вогонь в очах Вогника.
– Дякую тобі, Матінко! – мовив хлопець, який миттєво подорослішав.
Він швидко підійшов до Зими і торкнувся її руки. Від цього доторку дівчина прокинулася і відкрила великі сині очі.
– Вогнику! Де ж ти так довго блукав? Час поспішати! Набирай в кошик білих і голубих помпонів, а я поки накажу запрягти коней в сани, щоби ви з Матір’ю швидко повернулися до Вічного Добра. Близька ж бо година до переходу в інший вимір!
Троє білих коней, видихаючи гарячу пару з ніздрів, мчали так швидко, що Матінка Енергія та Вогник незчулися, як прибули до свого дому, де їх чекав Вічне Добро.
– Вітаю вас, мої дорогі! Велику і добру справу ви зробили!
Але залишилося найважлиіше – сплести з усіх зібраних квітів вінок і віддати його тому земному народові, котрий зможе нести і берегти його в своїх серцях з тим вогнем, який ти в нього заклав, Вогнику, – вимовив Вічне Добро і погладив хлопця по червоному чубі.
Цього ж вечора на гору Щастя були скликані Батьком всі земні сили-стихії.
За великим столом сиділи Родюча Земля, Прозора Вода, Чисте Повітря і Вогник з Матінкою Енергією. Всі вони заходилися плести великий барвистий вінок з яскравих квітів.
Тітка Природа, в знак вдячності за те, що Вогник розбудив її доньок, принесла дарунки – цілий жмут різнокольорових шовкових стонжок, які назбирала в своєму царстві.
Коли вінок був сплетений, Матінка Енегрія почала пов’язувати на нього ленти.
На середну – коричневу, що від землі годувальниці. Біля неї, по обох боках, жовті, що від сонця. Далі зелені, бо як землі і тваринам без трави? Біля зелених – сині та голубі. Хіба може все живе обходитися без повітря і води? Наступними були жовтогарячі – від хліба. Далі – фіолетові, що мали вказувати на мудрість народу. А малинові, на душевність і щирість. Рожеві стрічки Матінка вплела, як символ достатку.
Залишилося пов’язати червону стонжку. Але, біда, у віночку не було червоної квітки.
– Батьку, – звернулася Матінка Енегрія, – не знаю що робити, бо не віднайшла червоної квітки у вінку. Де ж мені пов’язати червону стонжку?
– Не переймайся, дочко. Червону квітку до Чарівного Вінка віднайде твій син Вогник.
Він якраз готується до зустрічі з людьми.
Епілог.
На Землю зійшов молодий Вогонь.
Він ходив по всій Землі від заходу до сходу, від півночі до півдня, поки, в самому центрі Європи не віднайшов народ, у якого в серці горить червона квітка – мак свободи і волі. Зрозумівши це, після випробувань посланих цьому народові, Вогонь передав українцям Чарівний Вінок, пов’язавши червону стрічку, якої не вистачало.
Цей вінок український народ береже серцями і досі, бо у ньому закладена величезна сила Вічного Добра.
Марія Дребіт
06.04.2024 Португалія
малюнок авторки в ші
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1010419
Рубрика: Лірика кохання
дата надходження 06.04.2024
автор: VIRUYU