Я гублю себе, а втрачаю - Бога,
З кожним днем роблюся все більше хворим.
І як є потреба - нема нікого,
Порожнеча всюди. І тільки сором,
Де слова на стінах і колом черга,
Де вмирає серце і грає розум.
Це - кіно, що зняв його сам пан Берґман,
Марнування часу й мої неврози.
Намагання втечі від власних марев
І постійні спроби усе забути.
Це - коли всі разом, але по парах
І, коли про вчора не хочеш чути,
Як думки цілком витісняють віру,
То і смерть здається незвично гарна.
Я лечу униз, я не знаю міри.
І чергова спроба, знов, вийшла марна.
Я не знав, що вдіять, аби скінчилась
Ця гра на виліт, бо був не в змозі...
А надія знову у сні з'явилась.
Так я став доросліше... Справжня осінь.
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=101110
Рубрика: Вірші, що не увійшли до рубрики
дата надходження 04.11.2008
автор: женя стінкі