Перші зорі, останні — сонечко сіло давно.
Скільки б у морі не зникло квітнів, та все одно
ми сидимо на паркані, сьорбаючи вино.
Душі наші рухливі, й рухи їхні легкі.
Їх теребонькає вітер, наче порожні кулькИ.
І розпускаються посмішки наші, як ті бруньки.
Раптом ти вибухаєш: несамовитий сміх.
В тобі усе сміється, від пасм (?) і до п’ят самих.
Значить, мені вдалося. Значить, я вкотре зміг.
Значить, твоє волосся, наче повітряний змій.
Значить, ще небо над нами не знає земних веремій.
Ти — найтриваліша мрія з усіх моїх мрій.
Я кажу: може, до мене? Відповідаєш: вай нот?
І, роздивляючись зорі, сьорбаєш те вино.
Ми сидимо на паркані. Це було так давно.
Ти, найтриваліша, найтривіальніша теж.
Як ти смієшся люблю я. Ще більше — як ти ржеш.
Падай у небо. Воно ще не знає
меж.
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1011310
Рубрика: Лірика кохання
дата надходження 18.04.2024
автор: Артем Падалкін