Думки мої… Нерадісні думки…
А може це зима вже помирає,
а я не можу вибратись з ріки
думок моїх?.. Ця річка серце крає,
воно про спокій вже давно благає,
готове навіть слухати байки
аби не чути ницої брехні,
фантазій від своїх та від сусідів.
Вони давно огидні вже мені…
То чую про якихось там «гібридів»,
про орків-пітекантропів всіх видів,
втопаючих у власному багні…
То бачу, як гризуться, мов вовки,
хапуги в українських шароварах.
Вони чудово знаються на чварах,
країну так ці люблять «ватажки»,
що ладні вже й роздерти на шматки…
Що плідного в дрібненьких «чегеварах»?
А крадуть як? Навіщо стільки їм
банкнот в мішках? Хіба ж на світі тім
потрібно стільки? Голими йдемо ми
в світ сутінків… Ті гроші не з'їмо ми
в останній день — ілюзії це, дим,
релігії наївні аксіоми…
Ці гроші — не папір, це кров людська,
обідраних до нитки кров, майбутнє.
Хіба ж туди тече скарбів ріка,
де щось величне, світле та могутнє?
Та ні, майбутнє грошей — дно мішка,
в панів чуття майбутнього відсутнє…
…На півночі між тим «ведмідь» реве,
дикунською завзятістю хворіє,
загарбати сусідську землю мріє,
кудись до пекла мрій дурних пливе.
Давно вже це, імперське, не нове.
Раби-ведмеді, ваш ведмежий світ,
чужий мені, хіба не зрозуміло?
З сусідами мені не таланило,
за волю бивсь, не плачучи безсило,
бо в серці мав Шевченка заповіт —
вставай, скидай огидний рабський гніт!
Вже звик я чути дурість від панів,
мовляв, не дати раду нам загрозі,
ховайтесь, бо війна вже на порозі,
«ведмеді» вб'ють і дочок, і синів,
а решту перетворять на рабів,
ми вистояти в цій борні не в змозі…
Брехливі боягузи, я — козак.
Уявлення про честь та совість маю,
на вас, нечесних, сірих посіпак,
з презирством, як на воші, споглядаю.
Рабів не візьмуть, знайте це, до раю.
Кому в раю потрібний раб-кізяк?
…Ще більш огидні бекання-псалми
про мир та дружбу з сірими вовками,
вони прийшли зненацька, із пітьми,
стріляючи… Ще й звуть себе братами.
Хіба ж вовки були колись людьми?
Про що нам домовлятися з катами?
Хіба ж цього колись бажали ми?
Дістали вже своїми балачками
писаки-миротворці! Їх брехня
ще гірша за ненависть, лицемірна,
«ведмежа», задзеркальна маячня,
написана попами, та безвірна
насправді. Ця «робота ювелірна»
луб'янківським мені смердить лайном,
концтаборним, гебістським, сірим дном…
Хіба ж того я смороду не чую?
Ще й як! Відрижки бачу цих судом,
як вмію, їх нагайкою лікую
та нехтую зрадливим брехуном,
як він під троном царським не плазую.
…Та все ж плюю на цю пітьму зими…
Весна вже на порозі! Я гадаю,
що край мій любий вирветься з пітьми.
Та навіть не гадаю, я це знаю!
Побачу, як від краю та до краю
розстеляться багаті килими
майбутнього пшеничного врожаю…
То ж, геть усі нерадісні думки!
Вдавився Україною вражина,
міцні її сини-захисники!
Набрид вже плач, загасимо свічки!
Життя цвіте, живе моя країна,
історії накручує віки…
(березень 2017 р.)
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1012728
Рубрика: Лірика кохання
дата надходження 08.05.2024
автор: Геннадий Дегтярёв