- А бодай би крев нагла залила тих москалів проклятих ! Аби їх шлях трафив десь у Медовий Спас ! Аби їм стало врешті тої землі "метр на два" ! От сволоти, що лиш витворяють ! - неприкаяний гуцул і по сумісності талановитий поет Тарас Мельничук тільки но полишив стіни Вінницької колонії, давши волю нервам. Вулиця була порожня і, не стримуючи власних емоцій, він вкотре проклинав своїх мучителів. Ще б пак, 4 роки відбув ув'язненим за "дрібне хуліганство", яке сфабрикували совєтські міліціянти біля кафе "Веселка" в рідному селі. Іч, відслідкували таки, не дають спуску інакомислячим. А ще перед тим арешт в 1972 році. Йой ! Тіпаласяз відчаю кожна його змучена клітина.
Куди тепер ? Додому не можна наразі. Треба десь інде адаптуватися. Тарас почав по пам'яті друзів пригадувати й згадав про Миколу Близнюка - давнього товариша зі Старих Кут. До нього б заїхати не деякий час пристрасті вгамувати.
Потяг повільно рушив, грошей в акурат вистачило на квиток, ще й лишилося на смачні чебуреки і газовану воду "Буратіно". Скільки ж тих брехливих "Буратіно" розвелося зараз - майже на кожному кроці. Думки билися мов білка в колесі, яка ніяк не могла зіскочити з нього. Стук коліс медитаціями заспокоював знесилений від тюремних поневірянь організм.
Ось вже рідна сторона видніється : красиві карпатські краєвиди, наче камінь з серця впав. Стежка привітна та знайома вела до поважного господаря.
- Тарасе, Ти ? Живий ? - газда ошелешено глянув на прибульця.
- Дякувати Богу... - втомлено відповів бідолашний гість.
- А я Тебе не впізнав. Де твоя пишна філософська борода, довге не охайне волосся.
- Ще відпущу. Головне - живий. Бо там здохнути мож дуже швидко.
Вони тепло обіймалися, а потім зайшли до хати. Запах сільської місцевості благотворно почав впливати на колишнього в'язня.
- Ну, що нового у нас діється ?
- Те що й завжди. Совіти пресують постійно - агітують виконувати якусь п'ятирічку. Сам знаєш, яка тут ситуація.
- Еге ж бо, холера ясна з тими червоними дияволами.А ще той головний в мавзолеї засів, ніби вош на голові, і свербить - свербить без перестанку...
- Та годі про сумне ! Ось біленької вип'ємо за твоє повернення. Не журися, щось придумаємо... - Микола вправно накрив стіл квашеними огірками, куском сала з хлібом. Досягнув самогон і протер стакани.
- Оце по - нашому.
- За все добре !
- І за упокій совка !
- Ага !
- Пригости гуцульською зупою, якщо є. Бо тюремні харчі геть желудок мій попсували.
- Завтра зваримо разом...
Потім пішла задушевна бесіда, стільки всього накопичилося за той період, відколи колеги не бачилися. Уже й стемніло на дворі. Місяць ліниво зівнув, а дарма...
- Миколо, дай мені зо пару подушок і три свічі. Ще дай аркуші паперу тільки без клітинок, олівець заструганий...
- А клітинки заважатимуть ?
- Агій, згадується буцигарня !
- Вибач мене. Знову вірші писатимеш ?
- Спробую.
- Оно твоє ліжко.
- Не треба, я на підлозі переночую.
- Як знаєш. Твоя справа, лишень вважай на мого песика Тобіка, бо він теж ночує тут поряд.
- Файно.
Тарас, вмостившись зручно, почав записувати химерні субстанції, що вже атакували його чутливий розум :
"Дивлюсь на світ
як малюк на собаку
якого боюся
а погладити хочеться"
"Жарини розплющили очі
і до ватри :
"мамо вставай"
"Не старіє прабабка наша сокира
Не старіє прапрадід наш ніж
Сокира
рубне уліво - війна
управо рубне - бути миру
Ніж : світ -
навпіл
на так і ні
на день і ніч"
"Не можна
убивати круків
хоч круки нам
віщують смерть "
"Хто зна
може цей
жайворонок
над нами
Ссаді
може Симоненко
а може
і я"
"І живучи
себе запитую
не раз
а як я вже не буду жити
і ці люди
що тепер живуть
не будуть жити
то хто тоді житиме?
сонце?
ліс?
вода?
але навіщо тоді
я?"
"я куплю сьогодні
буханку сірого хліба
і місяць буде
в мене у хаті
я посаджу місяць
у себе на лаві
і буду вчити
його читати
а коли місяць піде
я попрошу людей
не відбирайте
у мене шматок хліба
бо в мене був місяць
бо до мене
прийде місяць"
За ніч увесь папір ряснів нетлінними рядками. Зранку пес Тобік лизав чоло мандрівного поета, котрий, підігнувши ноги до підборіддя, храпів щосили.
- Вставай, друже... - ледь торкнувшись плеча товариша, заспаний господар одержав у відповідь сильний удар ногою.
- Йой, Миколо, не гнівайся. То ті каземати привчили бити, як хтось мене торкається. Так би мовити, для самозахисту.
- Ну ти справді там став схожий на звірка загнаного в глухий кут.
- Годі вже, пішли готувати зупу гуцульську. Бринзу маєш ?
- Гриби підійдуть ?
- Іще питаєш. Аякже ! Усе підійде після отих трафунків. Боже мій Боже, якби ж Ти видів, що на сему світі коїться...
ПС : а москалів таки трафив шлях якраз на Медовий Спас в серпні 1991 року.
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1013041
Рубрика: Лірика кохання
дата надходження 12.05.2024
автор: Мандрівник