Спогади
Літа мої екватор перетнули,
І сивина схилилась над чолом.
Вже правнучкою із небес сипнуло
І пам’яттю про те, що відбулось.
А там – дитинство, з казкою бабусі,
І піч широка й тепла для обох.
Дідусь найкращий, в теплому кожусі,
І покуть, звідки бачив усе Бог.
Стіл, величезний, ледь не на пів хати –
З ним висотою мірялась не раз,
Об ноги терся котик, волохатий,
А на стіні у рушнику – Тарас.*
Дві лави за столом, важкі, широкі –
Доріжки домоткані гріли їх.
Сім’я сідала. Мисочки – глибокі,
Всі череп’яні. І місця свої.
Хлібина чорна стіл сторожувала
Під полотняним сірим рушничком.
А поряд – ніж, старий, тонкий, іржавий.
Всіх пригощав напівчерствим шматком.
Долівка з глини, а на ній – солома
Із запахом і поля, і стерні.
Вода в відрі і кухоль на ослоні.
Над ними – мисник пилом сутенів.
Ці спогади ніяк не загорнути
У забуття рушник. Є і нові…
Аби життя сьогодніщнє збагнути,
Тримаю в серці їх і в голові.
25.01.2024.
________________
* – Кобзар Тарас Шевченко.
© Ганна Верес Демиденко
#Ганна_Верес_Демиденко
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1013280
Рубрика: Лірика кохання
дата надходження 15.05.2024
автор: Ганна Верес