Ага Шахід Алі Прощання

                                                             [i](До  Патріції  О’Нілл)[/i]
В  якийсь  момент  я  загубив  твої  сліди.
Вони  несуть  руїну  і  звуть  це  миром.(1)
Коли  ти  зникла,  скелі  хоронили:
Були  беззахисними  неозброєні.

Коли  гірська  коза  об  скелю  треться,
                                     чи  хтось  збирає  її  пух  (2)  на  схилі?
О  Ткач  (3),  хто  виткав  досконале  полотно,
                                   хто  зважить  пряжу  бездоганно  вірно?
Вони  несуть  руїну  і  звуть  це  миром.
Хто  стереже  Ворота  Раю  (4)  уночі?

Знов  моя  пам'ять  на  шляхах  минулого.
Всю  ніч  в  пустелі  йдуть  армійські  каравани:
У  світлі  фар  розтане  з  часом  сірий  дим  -
                                 узимку  –  наче  дрібно  змелений  фенхель.
Чи  запитаємо:  що  ви  зробили  з  світом?
У  озері  мечеті  й  храми  разом  відображаються
                                   в  задумливих  обіймах.

Чи  подаруєш  їм  шафран  (5),  якщо  знайдеш  їх  тут
                         у  цім  столітті  в  цій  країні,
                                     де  я  пришитий  до  твоєї  тіні?

Ми  покидали  цю  країну,  хапаючись  за  двері.
Втікали  діти,  припадаючи  до  вікон.
Ти  на  освітленій  дорозі  була  позаду.
Коли  на  ній  не  стало  світла,  зникло  все.

В  якийсь  момент  я  загубив  твої  сліди.
Мені  потрібна  ти.  Щоб  вдосконалити  мене:
Мене  без  тебе  вдосконалює  диявол.
Іде  твоє  минуле  шляхами  моєї  пам’яті.
Все,  що  ти  втратила  –  це  я.    Ти  не  прощаєш.
Все,  що  ти  втратила  –  це  я.  Твій  досконалий  ворог.
Йдуть  твої  спогади  шляхами  моєї  пам’яті.

Я  через  Рай  пливу  рікою  з  Пекла:
                                 Прекрасний  привид,  серед  ночі.

Весло  –  це  серце,  воно  у  хвилі  з  порцеляни  б’є.
Безмовна  ніч.  Весло  –  це  лотос.
Я  –  танучий  весляр  –  ласкавим  диханням  втішає  бриз,
                                 мені  він  наче  співчуває.

Якби  ти  тільки  могла  колись  моєю  бути,
чи  залишилося  б  щось  неможливе  в  світі?

Все,  що  ти  втратила  –  це  я.    Ти  не  прощаєш.
Блукає  моя  пам’ять  шляхами  твого  минулого.
Там  нічого  прощати.  Ти  не  прощаєш.
Навіть  від  себе  я  таю  свій  біль,  свій  біль  я  відкриваю
                                       лиш  собі.

Нема  нічого,  що  не  прощається.  Ти  не  прощаєш.

Якби  ти  тільки  могла  колись  моєю  бути,
чи  залишилося  б  щось  неможливе  в  світі?
           [i]  (Зі  збірки  „Країна  без  поштамтів”,  1997  р.)
(1)  парафраза  з  Тацита:  “Solitudinem  faciunt  et  pacem  appellant”  ("Агрикола",  ХХХ,4,  “Вони  творять  пустелю  й  називають  це  миром”)  -  промова  вождя  бритів  Калгака  з  закликом  виступити  проти  вторгнення  римлян
(2)    якісна  кашемірова  нитка  з  підшерстка  гірської  кози  має  товщину  близько  16  мкм  (людська  волосина  має  товщину  50  мкм)
(3)  Ткач  -  одне  з  99  імен  Аллаха.  Він  виткав  досконале  полотно  -  світ
(4)  Долину  Кашміра  називають  "Раєм  на  землі".  
(5)  шафран  -  одні  з  найдорожчих  у  світі  прянощів,  які  одержують  з  рилець  кашмірського  шафрану  (крокусу),  найцінніший  подарунок.
[/i]
[b]Agha  Shahid  Ali  Farewell[/b]
 At  a  certain  point  I  lost  track  of  you.
 They  make  a  desolation  and  call  it  peace.
 when  you  left  even  the  stones  were  buried:
 the  defenceless  would  have  no  weapons.

 When  the  ibex  rubs  itself  against  the  rocks,
 who  collects  its  fallen  fleece  from  the  slopes?
 O  Weaver  whose  seams  perfectly  vanished,
 who  weighs  the  hairs  on  the  jeweller's  balance?
 They  make  a  desolation  and  call  it  peace.
 Who  is  the  guardian  tonight  of  the  Gates  of  Paradise?

 My  memory  is  again  in  the  way  of  your  history.
 Army  convoys  all  night  like  desert  caravans:
 In  the  smoking  oil  of  dimmed  headlights,  time  dissolved-  all
 winter-  its  crushed  fennel.
 We  can't  ask  them:  Are  you  done  with  the  world?

 In  the  lake  the  arms  of  temples  and  mosques  are  locked  in  each  other's
 reflections.

 Have  you  soaked  saffron  to  pour  on  them  when  they  are  found  like  this
 centuries  later  in  this  country
 I  have  stitched  to  your  shadow?

 In  this  country  we  step  out  with  doors  in  our  arms
 Children  run  out  with  windows  in  their  arms.
 You  drag  it  behind  you  in  lit  corridors.
 if  the  switch  is  pulled  you  will  be  torn  from  everything.

 At  a  certain  point  I  lost  track  of  you.
 You  needed  me.  You  needed  to  perfect  me.
 In  your  absence  you  polished  me  into  the  Enemy.
 Your  history  gets  in  the  way  of  my  memory.
 I  am  everything  you  lost.  You  can't  forgive  me.
 I  am  everything  you  lost.  Your  perfect  Enemy.
 Your  memory  gets  in  the  way  of  my  memory:

 I  am  being  rowed  through  Paradise  in  a  river  of  Hell:
 Exquisite  ghost,  it  is  night.

 The  paddle  is  a  heart;  it  breaks  the  porcelain  waves.
 It  is  still  night.  The  paddle  is  a  lotus.
 I  am  rowed-  as  it  withers-toward  the  breeze  which  is  soft  as
 if  it  had  pity  on  me.

 If  only  somehow  you  could  have  been  mine,  what  wouldn't
 have  happened  in  the  world?

 I'm  everything  you  lost.  You  won't  forgive  me.
 My  memory  keeps  getting  in  the  way  of  your  history.
 There  is  nothing  to  forgive.You  can't  forgive  me.
 I  hid  my  pain  even  from  myself;  I  revealed  my  pain  only  to  myself.

 There  is  everything  to  forgive.  You  can't  forgive  me.

 If  only  somehow  you  could  have  been  mine,
 what  would  not  have  been  possible  in  the  world?

адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1013687
Рубрика: Лірика кохання
дата надходження 21.05.2024
автор: Зоя Бідило