До півонії лащиться вітер. Узявся нізвідки.
Мить назад порозборсував хмари порожні, і зверху,
Певно, вглядів це диво яскраве - незайману квітку,
Яку тільки-но ранок згубив із рожевого глеку,
Що висів у зорі на тонкого проміння позлітку.
І всотавши у себе пахтіння тягучо-медове,
Підхватився в бузки, відгорілі іще позавчора,
Та здивовано глянув на цвіту іржаві остови,
Фиркнув в них неохоче, пробіг в ковилі сивочолі,
Козирнути трофеєм - хвостом запашної обнови.
Вже давно він покинув медунку, забув про фіалку,
Присоромив магнолію, скромне гілля колихнувши.
О, а як маргариткову ніжність випещував змалку!
Як довірливій примулі сипав обіцянки в душу!
А сьогодні півонії ваби обсліджує палко.
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1013862
Рубрика: Лірика кохання
дата надходження 23.05.2024
автор: Горова Л.