Коли стогне Дніпро за Шевченковим словом, зневіра
заповзає вужем у найглибші куточки душі
і тоді я мечем убиваю підступного звіра
та спиняю коня, що весь змилений мчить до межі.
Горизонти хиткі вони ближчають з видихом кожним
і яснішим стає журавлине, журливе – курли…
Хтось придумав дурницю, що люди із Богом тотожні,
ми вбивати б не стали, аби не вбивати могли.
Кровожерні створіння жадають без приводу смерті,
для таких неважливо хто поруч впаде від ножа.
Замотають мерця у сатин, або навіть ліберті
і спливає до Бога безвинно убита душа.
А убивці живуть і без остраху пнуться до церкви.
Гріх проститься усім. А життя? Не повернеться, ні.
Вже до страти тирани ведуть підготовлену жертву.
І моя Україна горить у новітній війні.
28.05.24р.
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1014239
Рубрика: Лірика кохання
дата надходження 28.05.2024
автор: Микола Соболь