— Чому ти, весно, знов тікаєш в далину,
Розсіявши свої квітучі шати?
— Навіщо йдеш? Адже тобою я живу
І п'ю твої ранкові аромати.
— Ще зачекай! Спини на мить легку ходу!
— Затримай біль прощання і розлуки.
— Посидь зі мною, як у сиву давнину,
Зануривши в, забуті часом, звуки.
— Заколиши мої печалі і жалі
Пташиним співом вищого ґатунку.
Як і колись, у дні шалені, молоді,
З твоєї чаші вип'ю келих трунку.
Та ти спішиш! Твоя дорога — в далину.
В тумани білі і небесну просинь.
А літо, як і ти, промчить умить одну.
— А далі що? А далі хмарна осінь.
— Іди вже, йди! Тебе спинити не дано.
— Дивись! І небо в зоряних загравах!
На тебе, певно, зачекалися давно
Нові світи, принади і забави.
— А я? Що я... Полину в тишу мовчазну,
Сховавши біди й болі за лаштунки.
Нічого, весно, в долі майже не прошу.
Лише твої відчути поцілунки.
— Прощай, панянко! Час проклав тобі стезю,
Тебе укравши щойно, наче бранку.
Твої магічні чари я не розгублю.
Невдовзі знов зустріну їх на ґанку.
— Лише вертай на ранньому світанку.
28.05.2024 Л. Маковей (Л. Сахмак)
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1014265
Рубрика: Лірика кохання
дата надходження 28.05.2024
автор: laura1