Трава на стежинах незабутих
Вже захлинулась кров'ю людською.
Із вікон, що хрест - нахрест забитих
Несе тишею геть неживою...
Мов мертво... Ні людей, ні скотини,
Лиш чути трави дихання густе.
Дорога, безповідно-пустельна,
Людські безхатні двори... Щось росте.
Я далі йду і бачу руїни,
Де тиша льодяна звільнила гнів.
...Лежить яма глибока в долині,
Лиш обгоріла цеглина на дні.
Росте з краю вирви трава, мов дива...
Мутніста, м'ясиста і пекуча
Та темно-густа "жива" кропива.
...Раніш тут церква стояла звучна.
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1014277
Рубрика: Лірика кохання
дата надходження 28.05.2024
автор: Маг Грінчук