Вона прокидається, перед світанком, під зорі,
Сповзає з дивана, підкурює, йде до вікна.
Душно і темно, хотіла б десь бути на морі,
І краще десь поруч сопів би її Сатана.
Натомість - Адам, пустий і ні краплі не рідний,
Чужий їй настільки, наскільки бувають чужі,
Грубий, холодний, незрозумілий і бідний,
Не те щоб поганий, та вдома тупі ножі...
Так... Варіант на непевний відтинок проходки,
Поки долота не вріжуться в гущу порід,
Поки свистять в поворотах затерті колодки,
Поки її Люцифер не зламає той лід,
Що обліпив її рясно зсередини тіла
Плямами ніжно забутих чуттєвих образ,
Поки не буде все так, як давно вже хотіла,
Поки їй не зрезонує від сказаних фраз...
Поки ж Адам, ніби й певний, і ніби спокійний,
Досить надійний і геть непоганий як тил,
Тільки ж не Він. Най скінчаться ці прокляті війни
І Сатана все ж наважиться стерти весь пил
З зовсім старих і іржавих ресорів кохання,
Що затаїлося пташкою серед думок,
Посеред мрій і надій і посеред чекання,
Серед років, що окреслили згаяний строк...
Її Люцифер підглядає, і мнеться, і мнеться,
Поки вона не його, як раніше - чужих.
Єва чекає, живе, часом навіть сміється.
Сонце з'являється вранці лише для живих...
Єва докурює, гасить і робить сніданок,
Скоро прокинеться той, хто Для Неї і Їй,
З ким зустрічає кожен Їх втрачений ранок,
Кого називає "коханий" і, іноді, "мій"...
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1014428
Рубрика: Лірика кохання
дата надходження 30.05.2024
автор: Аарон Краст