Мала право
Була, як всі, в тяжкі часи війни.
Легких стежин для себе не шукала.
Молилась часто: «Боже ж мій, спаси
І Україну, й сина від «шакалів».
Позичивши у матінки краси,
Колись серця юначі чарувала,
Вуста із запахом ранкової роси
Нарешті собі красеня обрали…
Та щастя йому вік не вберегло –
Пішов у засвіти… Синка залишив роду.
Аж ось війна. Придумане О@ДЛО.
Той син тепер на захисті народу…
Вона ж жила у повені біди.
Біля ікон частенько чергувала.
Здогадувалась: прийдуть і сюди.
Так волею вона ризикувала.
Вони прийшли. Ховавсь від них народ.
О@динці йшли, при зброї, напідпитку,
По вулиці, шукаючи пригод.
Ані захисника ніде, ні свідка.
Угледівши тінь жінки у дворі,
Вони до неї срімголов рвонули.
Для них не існувало ні воріт,
Ні хвірточки – під натиском зігнулась.
Мов пси, на здобич кинулись вони,
Аби заволодіти її тілом.
Вона ж себе взялася боронить –
Забавою їм бути не хотіла.
Одна-однісінька супроти двох…
Ще й «Калаші» у кожного на грудях…
На її захист, мабуть, сам став Бог…
А мозок диктував їй: «Будь що буде!»
Не хтіла жінка жити із тавром,
Тож не боялась у цю мить умерти.
І чи могло це кінчитись добром?
Тож скористатись мусила моментом…
Запрошуючи в хату ворогів,
Вона рвонула автомат щосили,
Не боячись ні смерті, ні гріхів,
Сміливості у неба попросила.
Людину вбити?! Вперше у житті!
На роздуми не мала жінка часу.
Позбутися непроханих катів
Тепер, бо іншого може не бути часу…
Себе не тямлячи, на пусковий гачок
Тремтячим пальцем жінка надавила…
Упав один… І другий… В неї – шок!
На бризки крові збуджена дивилась…
Вона усе ще віри не йняла…
Зненацька ноги раптом підкосились…
Хустину з себе мимохіть зняла…
Погас вогонь в очах її красивих…
Заклякло серце – їй здалось на мить…
О, як це сталося? Вона ж бо – мати…
У відповідь глас внутрішній гримить:
«Ти мала право в ворога стріляти!»
9.04.2024.
© Ганна Верес Демиденко
#Ганна_Верес_Демиденко
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1014429
Рубрика: Лірика кохання
дата надходження 30.05.2024
автор: Ганна Верес