А тільки знаєш: є правда в старих казках,
Де героїні йти по вузьких стежках,
По бездоріжжю, не жалкувати ніг
Там, де каміння, де віковічний сніг,
Лиси і білки, терня і віщий птах...
Але одне не сказане у книжках.
Що з кожним кроком, думкою, навіть сном
Ти залишаєш душу, тіло і кров,
Ти забираєш паростки і зерно,
Щоби воно в тобі колись проросло.
Щоби себе засіяти в цих пісках.
Слідом твоїм колоситься битий шлях.
І ти цим шляхом раптом стаєш сама —
В венах твоїх соняхи і трава.
В куряві їх — слово, діло і піт.
Доки збагнеш — замкнеться на них весь світ,
Ляже кільцем, коренем проросте...
Схочеш зійти — скажуть тобі: та де,
Схочеш втекти — марно ж бо, далебі,
Ти у стежках, ну а стежки в тобі.
Наче полин, рви їх з грудей — не рви —
Спілим зерням будуть в душі рости.
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1014643
Рубрика: Лірика кохання
дата надходження 02.06.2024
автор: Marika