Поет
Стихії взяли слід.
Друг
Подивись за мене; я ляжу трохи:
Щось мене гнітить, страшенно
Тисне голову, валюся з ніг.
Поет
Приляж; подзвонять.
Вбігає Тінь стривоженої жінки.
Тінь стривоженої жінки
Якась мана, взяло за очі,
Рятуйте, де моя дитина?
Поет
Повело берегом наліво.
Шукайте і знайдете — Вас відпустить.
Тінь стривоженої жінки
А що ж Ви робите?
Поет
Дивлюся і пишу. Книгу життя
Жалко до сліз.
Тінь стривоженої жінки
Малахольний!
(Вибігає.)
Наростає шум рвійної грози; удар блискавки і грому.
Друг (встає)
Вже дзвінок?
Поодинокі крики молоді внизу «Смерч з моря!», «Смерч!», «Прямо йде
сюди!», «Тікаймо, змиє!»
Сильнюща злива, близький грім, небо розколюється.
Поет
Пішли поборемося.
Виходять на галерею в бік моря, випростовуються проти смерча.
Битва стихій.
Друг
...Звернув на Джубгу.
Поет
Поки я тут — біди не буде.
Друг
Знання про друзів — річ сувора.
Ти переміг — це є твоя поразка,
Раніш перемагав — не борючись.
Післягрозове оживлення і проясніння; на майданчик станції
вибігають діти і радіють переміні, танцюють весело, просто так собі
і в хороводі, вибігають.
Поет
(із спогляданням іншим)
Весна в кінці —
Одсвіт в лиці,
Печаль висока і далека.
Там я — і сміх дощу,
Й дитячий кришталевий сміх,
І там любив я урочисто —
І рятувавсь, і буду вічно:
Любов’ю й подвигом;
Ніщо вже інше.
Вернулася дитячість в серце!
О, запах волі!
І навіщо Бог
Пише нестерпну нами повість...
Мистецтво Бога: божевільне
І безжальне — настільки істинне.
Поет є бог один:
Не може кинути усім знайому думку —
За неї стягують з вершин.
Тому обвалює поет підхід глибин.
Мистецтво водить одиниць на стин і згин.
...Як солодко я відірвався від припливів,
Під парусами у молитвах і в сонцях,
Й ніким не знаний на нових місцях
Закон удачі на безмов’ї вивів:
Нелад між серцем й розумом залий
Любов’ю й простором! Не будь ніколи злий:
Бог-Слово проліта — пора чіплятись,
Цей стан дитинний у тобі — вольнеє свято,
Як вітер знаки проявля на синім небі,
Із новим словом — у нове життя!
...Один політ киплячих вирів!
Із шкаралущ — ти з Богом вариш кашу
Для радощів вповільнених китів,
Що водять плавниками на льоту
В ударах неба. Тож простись на землях!
Який захват краси і божевілля
Ти міг прохавкати, на рифах сидячи!
Знімись, помчися, одчепися од прилипів!
Обмацайся отетеріло — хто я? —
І дремени, щоб світ не знав, де ти,
Й не біг із путами, як дурень на підвох,
Коли на новім місці ти вже — бог.
...Згадай, був час, ти в море вирушав:
Без рівної душі ревла душа,
Що аж скидалась, як сирена, в фіолеті
І в бризках кобальту, і тим була поетом,
І — хто б то знав! — в які літала далі
Між дзеркалом і рідким задзеркаллям
Й верталась в світ занапащатись далі, —
Але і блискаючи, як живий алмаз,
З-над хвиль й мертвіючих порожніх оболонок...
О сонне царство, так би враз
Я вам повів би справжню повість!...
Та мудрість є, що вічно нам прощатись.
Бо одне слово принесе, як птах,
Новітній темп новітнім царствам.
Що там Земля! З словом прощатись тяжко,
Бо доганяють вічно мертві.
...Іще живе удача на морях!
(Підходить до вікна.)
О зорі, зорі! Срібні блискавки
Знімають моментальні знімки,
Аби всевидющі верхи по нас
Дубасили з ультрамарину верфів,
Клепаючи вогненний наш ковчег —
Спасіння обраних!
О сонце, серце світу, світла фокус,
Ти срібні ниті всі звело в мені,
Аби світів розсипчастий рукопис
Скріпився серцем і на водах заяснів.
Тож бахне серце —
І проллється мудра ніжність,
А срібна музика найтоншої струни
Мов світу не прийма, а світ — її,
Струмить, прекрасна і байдужа,
Безпечно щедра — в механічну п’єсу,
Де персонажі заводні; о небо!
Чи музику в силки земні завести?!
Це генії у нас: готуймо серце,
Що нас відчують, та не зрозуміють.
Так цілі дні і розсіваєш ніжність,
Мов п’яниця — любов, її фермент.
Друг
Не так відучують не какати котів:
Носом в лайно — і глина.
Поет
Хто сповнений таїною в дивах?
Хто наганя зорі в слова?
Стою між зорями — і протікаю. Потечем!
Лиш в леті форму я даю собою;
Ми течемо, ми летимо — і ми втечем.
Друг
А всі сидять, немов коти на глині:
Очищуються, аж нявчать.
Поет
То хвиля любить хвилю.
Любов — то вал, обвал, все наповал.
Ми є на небі, хто ж не знає про безсмертя —
Той не живе, а мучиться від страху.
Друг
Завал:
Низ є водянка, сонна б...ь;
Низів сон проженеш — або присплять...
Матерія! Засадиш дух по чересло,
То об...ь: знай, як орать.
Покинь, сама припреться жаритись-кричать.
...Що бачив у душі польотах ти?
Поет
Що бачить дух — душа, як відлетить.
Друг
Що кажуть люди?
Поет
Де бачив людей?
Вода з піском; під старість все
Вилазить на обличчя, і сиплеться
Пісок, і мінерали
Спішать здійнятися й влягтися в ритмах
Бурі на цю планету й на
Сусіднії каміння.— В пустелі я.
Одні лиш животи й зади
Піщані йдуть засипати мене:
І крила, й меч, і бронзовий вінець,
І вісь часів. Якби ж то бачили, як я,
У дусі те, що має бути... Сказала голова,
Щоб я спалив пророчії слова...
Безмірно вже вмісились тіні в тіні —
І крутяться. Живий в цій п’єсі я
З Бог-Словом. — Дух! — і швидше танок тіней.
Не усвідомлення краси врятує світ —
Веселий жах весільного прозріння!
Вістина ця — в мені безжальний погляд,
Потягне глянути в обличчя Богу Слово.
Бог-Слово, так. Народить або вб’є.
Народ — не є. Це безвідповідальність.
Глухонімий шар недзвонкових кусаків
І пилу. Дух уб’є.
Друг
Розкажи, як ти душею вилітав.
Поет
Душа людини є сріблястий птах,
Що тимчасово повертається у тіло.
Я це побачив, коли сам літав.
Для тих, хто не літав,— це лиш слова,
Для мене — Боже діло.
...Літати! Вище! Істина проста:
В нас є природне поривання
Вгору, вгору — в снах, наяву,
Душею, духом, серцем, тілом —
Ось мета!
(Відлітає свідомістю.)
Друг
Якщо нам вільно, розкажи.
Поет
(спохоплюється)
...Що кажеш ти?
Я був далеко звідси, де постав.
Як жаль, що ти зі мною не злітав:
Життєвий цей театр єсть бідний хлів...
Друг
Я весь уважний.
Поет
На землі немає слів,
Щоб описать: стотисячної долі
Не становить того — цей світ.
Якби ти встиг,
якби ти зміг побачить в дзеркалі душі
Моєї космосу лице, ти б посивів...
Або навік помолодів — з волоссям яко дріт.
Друг
Так злетимо...
Поет
Таких немає слів.
Й неправильно — словами стільки стратить.
Не маю права я в слова — в тюрму — загнати
Свобідну музику! Це гріх.
Як звук і колір словом передати?
Істину треба заслужить побачить,
Потрібно, щоб до цього світ дозрів.
Хто є чим — те він й бачить, й так співа:
Все через душу: і агов — і вість нова.
...Я не ухиливсь:
Описувати — значить захиляти.
До Бога прихилятись — знак вогню
Прийде.
(помічає фіолетові зірки в повітрі)
Дивись, ось бачиш?
Друг
Так, фіолетові зірки.
Поет
Та все ще сирувате;
Ще хліб глевкий — в душу не вб’єш, із ним
Душа не зможе глянуть оком тим.
Пізніш подивимось, не станем підривати.
Друг
Як там царки-дядьки на Україні?
Поет
Нащо мені царки на Україні?
Цар духу я, не вчора і не взавтра,
А завжди; так вічно вищі люблять:
Для мене все одне, і все прекрасне.
І так, як сонце вічно сходить ясне,
Женучи з моря слизяви косяк,
Я наказав хвилям повітря п’яним,
Між ревних хвиль води, що небо труть,—
З їх жадобою радості смоктання,—
Та хвилями прозорості небес,—
З їх прагненням униз жало засунуть,
Потрястись туго в лихоманці днів
Й зарази дорозслаблених ночей,
Коли в воронки, що жіночі лона
Наставили, сиплеться з неба золотистий пил
Із зерен духу і простих лушпинь,
Що згодом мислять, ніби вони є
На світі... та лиш світ байдужий є — богів,
Де, хто не йме смертельне жало бога,
То вже не світло, то низів тривога, розпаду,—
Я наказав взяти гармоній з ладу,
Хвиль врівноважених нову розсаду:
Я впокорю розхристаність стихій.
І якби цей, що квакає, наплив
Упав на хвіст вогненного приплоду,
Я б землю не вагаючись спалив
Ради любові урочистої до зводу,
Що всім пала:
хто полум’яний — тим спасіння:
Нестримного вогню ставання світлом
В мовчанні і в сердець паланні.
Готуймося: тільки біда навчить.
Той мудрий, хто, палаючи, мовчить
І заража любов’ю, ради Святого Духу.
Друг
Страшним став — людям — ти.
Поет
Страх, сумнів — не виносять висоти.
Зачаті в норах — риють, мов кроти.
Культури лижуть чистий сьомий піт, а ти —
На сьомім небі впав од прямоти
Святого Духу; згадуй запахи сталеві:
Гієни лижуть слід за левом. ...
Мене вже виганяють в гори:
Збурюю сон землі і вод.
(Підходить до Д р у г а.)
Прости мій меч небес:
Він і на мене не зважа:
Це той, котрий заріже без ножа
Пульсуючим ім’ям здорової природи.
Друг
А як твоя сім’я? На це усе?
Поет
Була сім’я.
Бог з шиї камінь зняв, дав хрест;
Якраз за розміром мені, Бог справедливий:
Оберіга небоягузів, всякі душі
Невідповідні — розірве й научить.
...О небо, чи для того ми літаєм,
Щоб нас зжерала ненависть повзучих?
Друг
Чого так неймовірно тяжко
Тобі, мій друже?
Поет
Біля мучителя, що відірвавсь від серця
І знов з’явився,— враз буває легше:
І вкупі жить не можуть, і нарізно —
Також.
А як мучитель — розпад віку?
Швидко згорають музикальні трави,—
Хто перед звіром дзеркало поставить?
Ви, в баштах?
Друг
Ти.
Поет
Мені —
Навіть немає місця на землі.
Що хочуть всі і скрізь? Завжди одну,
Іще страшнішу глибину.
Друг
...Як тягне в цвіт! Знов хочеться співати,
Співати, і співати, й сповідатись
Перед квітками.— Чиясь ходить смерть? —
Чом тягне душу в вишину?
Чи притягнули непомірне із небес,
З квіток, з пісень, із душ?
Знов хапанув нас наш початок?
Слов’яни!! Господи, прости! Хочеться плакати.
(Бере гітару, грає твори Баха, потім співає.)
«Україно, зоряна трава,
Чом ти небом сієш, сієш зорі?
Чом ти серцем з серцем не говориш?
Де твоя небесна голова?
Хилишся на часових вітрах,
Не летиш у думці проти вітру.
Дай я сльози з серця твого витру,
Отряхну од тебе тьму і прах.
Україно, зблиснемо смерчем,
Світ здригнеться від осердя мислі,
І коли на тобі він зависне —
Ось моє безсмертнеє плече.
Скинь в ім’я моє усякий страх
І пітьму, зі мною не сумісні.
Я даю тобі безсмертне місце —
Ока духу в зоряних вітрах.»
Так освятимся,— ось, де глибина.
Поет
Хлюпни на мене, жінко світляна,
На перший пагорб із материка безпечний.
Все, стаю простором.
...Поезіє, мій рух — крізь омертвілих;
Так гілля черкає по сонця тілі:
Коли на швидкості — немає смерті.
Так в людях нароблю ходів:
Як добре для проникнень світла! —
Сонце в печерах! Де погано пахло! —
Слово нанизує на світляні шнури
Сім шкур людських, провітрює і сушить
У кам’яницях, шкури сухо труться,
Щоб іскри духу притягнулися й запали,
Й вже із стрілою в серці глянув звір:
Любов полює і дає твердиню
Виїздці щастям. Так шануй твердиню
Святого Духу, вірним будь — що бачиш.
О, Господи, яви в мені прорив —
Знайти себе.
Здери з мене сім шкур —
Для світла тихого.
Друг
Не ображайсь: там подивляйсь, хто біля тебе;
Чи дозволяє він почути небо?
Бо дія розуму у надрозумному — пуста,
А надрозумного в розумному — густа:
Густіше пишем — швидше на той світ.
Собою зближуєш — готуйсь на смерть, у вічність:
Одкрилось око духу — перед ним
Стане жіноча лялька або піп... ох, ці попи,
Все ліліпутять під ногами в Моісеїв....
Чужі не вгроблять — українці зроблять:
Сучасники — це завжди промах,
Не там шукають і не туди цілять.
Який пророк майбутнього? — Незвичний.
В незвичності тече по кігтях сміх:
Охота плакати — сміх душить всіх;
Тому біля чортів літай дотично;
Ходять до Бога вже не сміючись;
Майбутнє вже є — що, хіба це смішно?
Безстрашність правди — з неба джерела.
Скажуть: «Не п’єм, незрозуміло кажеш».—
(Небесне для земних — незрозуміле) —
«Чим є — те маєм: доля всіх звела».
Скажуть: «Не хочемо тебе вбивати».
(Хто їх питатиме?)
Бог вгору тягне з допомогою чортів:
Трагедій світу не співають без низів,
Як і верхів. Скажуть: «Візьмемо цільний спів,
Задушимо в обіймах: заспіває ще не такої».
...Як можеш, то зовсім не говори:
Розумні взнають, а дурні — не зрозуміють.
При чім тут ряси і порфири — пил старий?
Ну, роздягайся, скоро півні піють.
(Дивиться на задуманого П о е т а.)
Поете, душе і цар-серце золоте,
Вийди з усіх — почуєш т е.
Поет
Я був, де промовляють світлом
І осягають справедливість світу,
Де все звучить в закличному акорді:
«Вперед, які не є ще збабнені, а горді!»
В безмежній ширині зустрілись блискавки:
Озон — любов, і дощ — любов,—
Вогненні сльози в серці, що заворушились
Пролитись в світ: в безмежний спокій —
І в ревіння, у незворушність —
І в миттєвий скок, у відчай — і в жагу,
Між небом і землею погляд цільний
Братів, сестер,— так зріють блискавки
В єдинім розумі. О, при грозі нам легше!
...Болить мені: мерці серйозно вже говорять
Про машини, політику і дачі, і горілчаних
Жінок, і владу, й гроші.
Підлість завважить попередній духу ніж:
Змінились маски, всі актори — ті ж,
Лиш в інших ролях, і змінилась зброя:
Дурні несуть війну в психічний світ.
Це люди? Ці за копійку в церкві п...ть.
Це жінки? Люблять вони,аби до правди прибрехати.
Нащо я маю їх обдурювати тим,
Що розмовлятиму із ними, і так довго,
Як із здоровими? Що багне звір,
Коли він лиже зірну миску? —
Довести до вбиваючого блиску —
Побачити себе й завити ....
Щоб музику в мені убити!
Друг
Що каже тобі серце?
Що каже тонко чуюча душа?
Повіддаляй дурних жінок,— що каже поле?
Про що бурмоче ужгородський ліс?
Що котить небо?
А що котить море?
Це їх свідомості в тобі:
Люди таких незмінно усувають,
Щоб не являтись ідіотами при них.
Поет
Є в серці, що живу заради всіх.
Живу заради слова, що готове
Із рота цівнуть на молочний шлях,
Живу — як кінь чутливий на нишлях,
Що відчуває, як говорять в небі зорі,
Й огненний птах ширяє на просторі,
І висікає іскри в пізню пору,
Зсипаючи в серця за якийсь час, —
Не зразу. Шлях із слова — біг до вас.—
Ніщо підзірне не пояснить
Світла далекого, що вийшло у одного
Мечем із рота; лик жахний:
З очима вічності на фоні зір,
З палаючим мечем в устах.
Стихійна правда — провід цей до яв:
Страховисько вбива не носія
Його, а близьких. Рок висотного творця:
Впадеш у око — все, любов і глина:
Слабенькі духом біля сильних гинуть.
Я зміг сказати й подивитись орло
Лиш тут: твій дух не наступа на горло.
Ти чуєш вже, який глибокий спокій?
Це Бог відвідав, визначив нам строки.
Хто це пізнав — на той світ перейде.
Помовчимо: високий дух гряде.
(Мовчать.)
Дивно Бог в мені дірку пробив:
Погляд
світла вліта
в мою тінь й опадає,
як пара і пил, й розпадається
нижче на образи — в їх тюрмі
плачеш, вбивця покинутий,
що прокинувсь: поезій не треба,
Боже, лиш повернись.
(Мовчать.)
Всі вищі — втягуються в Погляд,
Що летить все вище і пала любов’ю,
А нижче — тіні погляду на мить.
Жорстоко геній випада в струну:
Ось забринів — це струнний погляд,
Натягнений у нескінченність, світить,
Музика ж радості втіка, бо вільна.
О, мука нескінченності співзвуч,
Як хоче дух ще вищості гармоній!
Друг
Вхопи нас, Боже, аби чорт нас не вхопив.
Бо вхопить — думка,
А ще нижчих — дія,
Ну, а дурні — то вже самі є пазурами.
Краще з Тобою світ утратить,
Аніж з дурними щось знайти.
Вхопи нас, Боже, в погляд грізний.
Поет
Бог пропіка до п’ят.
О Боже, тільки повернись.
Друг
Спочинь: весь час працюєш.
Поет
А чує серце: щось мене голубить,
Далеке і незнанеє іде,
Мов радість дня цілує тихо в губи
І розцвітає, чую, день у день.
Весна чи промінь, квітка чи людина,
Високе й чесне у душі живе.
Чиясь неждана зоряна година,
На гілці серця райський соловей.
...Я закохаюсь в Києві, вже знаю,
Та не на смерть — на славу Божу.
Друг
Дивись: на дух святих апологетів
Линуть жінки, поранені в душі,
Тож не отримай, як усі поети,
Кота в мішку.
(Гасить свічку.)
Молись, світись, пиши...
Роби, що Бог дає. Доброї ночі.
(продовження буде, 1990 рік)
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1014841
Рубрика: Лірика кохання
дата надходження 05.06.2024
автор: Шевчук Ігор Степанович