Драматична поема "Цар духу", 4

                   Поет  

Стихії  взяли  слід.

                 Друг

Подивись  за  мене;  я  ляжу  трохи:  
Щось  мене  гнітить,  страшенно  
Тисне  голову,  валюся  з  ніг.

                   Поет  
Приляж;  подзвонять.
 
                                                             Вбігає    Тінь    стривоженої    жінки.

                 Тінь    стривоженої    жінки

Якась  мана,  взяло  за  очі,  
Рятуйте,  де  моя  дитина?

                   Поет

Повело  берегом  наліво.
Шукайте  і  знайдете  —  Вас  відпустить.

                   Тінь  стривоженої  жінки

А  що  ж  Ви  робите?

                     Поет

Дивлюся  і  пишу.  Книгу  життя  
Жалко  до  сліз.

                   Тінь    стривоженої    жінки

Малахольний!  
                                       (Вибігає.)

                               Наростає  шум  рвійної  грози;  удар  блискавки  і  грому.

                   Друг  (встає)

Вже  дзвінок?

                         Поодинокі  крики  молоді  внизу  «Смерч  з  моря!»,  «Смерч!»,  «Прямо  йде  
                           сюди!»,  «Тікаймо,  змиє!»

                           Сильнюща  злива,  близький  грім,  небо  розколюється.

                     Поет

Пішли  поборемося.

                                   Виходять  на  галерею  в  бік  моря,  випростовуються  проти  смерча.
                                       Битва  стихій.

                     Друг

...Звернув  на  Джубгу.
 
                     Поет

Поки  я  тут  —  біди  не  буде.

                             Друг
Знання  про  друзів  —  річ  сувора.  
Ти  переміг  —  це  є  твоя  поразка,
Раніш  перемагав  —  не  борючись.

                                           Післягрозове  оживлення  і  проясніння;  на  майданчик  станції  
                                                 вибігають  діти  і  радіють  переміні,  танцюють  весело,  просто  так  собі  
                                                     і  в  хороводі,  вибігають.

                               Поет  
(із  спогляданням  іншим)

Весна  в  кінці  —
Одсвіт  в  лиці,
Печаль  висока  і  далека.
Там  я  —  і  сміх  дощу,
Й  дитячий  кришталевий  сміх,
І  там  любив  я  урочисто  —
І  рятувавсь,  і  буду  вічно:
Любов’ю  й  подвигом;
Ніщо  вже  інше.
Вернулася  дитячість  в  серце!
О,  запах  волі!
І  навіщо  Бог
Пише  нестерпну  нами  повість...  
Мистецтво  Бога:  божевільне  
І  безжальне  —  настільки  істинне.  
Поет  є  бог  один:
Не  може  кинути  усім  знайому  думку  —
За  неї  стягують  з  вершин.
Тому  обвалює  поет  підхід  глибин.
Мистецтво  водить  одиниць  на  стин  і  згин.
...Як  солодко  я  відірвався  від  припливів,
Під  парусами  у  молитвах  і  в  сонцях,
Й  ніким  не  знаний  на  нових  місцях
Закон  удачі  на  безмов’ї  вивів:
Нелад  між  серцем  й  розумом  залий
Любов’ю  й  простором!  Не  будь  ніколи  злий:
Бог-Слово  проліта  —  пора  чіплятись,
Цей  стан  дитинний  у  тобі  —  вольнеє  свято,
Як  вітер  знаки  проявля  на  синім  небі,
Із  новим  словом  —  у  нове  життя!
...Один  політ  киплячих  вирів!
Із  шкаралущ  —  ти  з  Богом  вариш  кашу
Для  радощів  вповільнених  китів,
Що  водять  плавниками  на  льоту
В  ударах  неба.  Тож  простись  на  землях!
Який  захват  краси  і  божевілля
Ти  міг  прохавкати,  на  рифах  сидячи!
Знімись,  помчися,  одчепися  од  прилипів!
Обмацайся  отетеріло  —  хто  я?  —
І  дремени,  щоб  світ  не  знав,  де  ти,
Й  не  біг  із  путами,  як  дурень  на  підвох,
Коли  на  новім  місці  ти  вже  —  бог.
...Згадай,  був  час,  ти  в  море  вирушав:
Без  рівної  душі  ревла  душа,
Що  аж  скидалась,  як  сирена,  в  фіолеті
І  в  бризках  кобальту,  і  тим  була  поетом,
І  —  хто  б  то  знав!  —  в  які  літала  далі
Між  дзеркалом  і  рідким  задзеркаллям
Й  верталась  в  світ  занапащатись  далі,  —
Але  і  блискаючи,  як  живий  алмаз,
З-над  хвиль  й  мертвіючих  порожніх  оболонок...
О  сонне  царство,  так  би  враз
Я  вам  повів  би  справжню  повість!...
Та  мудрість  є,  що  вічно  нам  прощатись.
Бо  одне  слово  принесе,  як  птах,
Новітній  темп  новітнім  царствам.
Що  там  Земля!  З  словом  прощатись  тяжко,
Бо  доганяють  вічно  мертві.
...Іще  живе  удача  на  морях!
                                       (Підходить  до  вікна.)
 
О  зорі,  зорі!  Срібні  блискавки
Знімають  моментальні  знімки,
Аби  всевидющі  верхи  по  нас
Дубасили  з  ультрамарину  верфів,
Клепаючи  вогненний  наш  ковчег  —
Спасіння  обраних!
О  сонце,  серце  світу,  світла  фокус,  
Ти  срібні  ниті  всі  звело  в  мені,  
Аби  світів  розсипчастий  рукопис  
Скріпився  серцем  і  на  водах  заяснів.  
Тож  бахне  серце  —
І  проллється  мудра  ніжність,
А  срібна  музика  найтоншої  струни
Мов  світу  не  прийма,  а  світ  —  її,
Струмить,  прекрасна  і  байдужа,
Безпечно  щедра  —  в  механічну  п’єсу,
Де  персонажі  заводні;  о  небо!
Чи  музику  в  силки  земні  завести?!
Це  генії  у  нас:  готуймо  серце,
Що  нас  відчують,  та  не  зрозуміють.
Так  цілі  дні  і  розсіваєш  ніжність,
Мов  п’яниця  —  любов,  її  фермент.

                               Друг

Не  так  відучують  не  какати  котів:
Носом  в  лайно  —  і  глина.

                             Поет

Хто  сповнений  таїною  в  дивах?
Хто  наганя  зорі  в  слова?
Стою  між  зорями  —  і  протікаю.  Потечем!
Лиш  в  леті  форму  я  даю  собою;
Ми  течемо,  ми  летимо  —  і  ми  втечем.

                                 Друг

А  всі  сидять,  немов  коти  на  глині:  
Очищуються,  аж  нявчать.
 
                                 Поет

То  хвиля  любить  хвилю.
Любов  —  то  вал,  обвал,  все  наповал.
Ми  є  на  небі,  хто  ж  не  знає  про  безсмертя  —
Той  не  живе,  а  мучиться  від  страху.

                                 Друг

Завал:
Низ  є  водянка,  сонна  б...ь;  
Низів  сон  проженеш  —  або  присплять...  
Матерія!  Засадиш  дух  по  чересло,  
То  об...ь:  знай,  як  орать.
Покинь,  сама  припреться  жаритись-кричать.  
...Що  бачив  у  душі  польотах  ти?

                                 Поет

Що  бачить  дух  —  душа,  як  відлетить.

                                   Друг

Що  кажуть  люди?

                                   Поет

Де  бачив  людей?  
Вода  з  піском;  під  старість  все  
Вилазить  на  обличчя,  і  сиплеться  
Пісок,  і  мінерали
Спішать  здійнятися  й  влягтися  в  ритмах  
Бурі  на  цю  планету  й  на  
Сусіднії  каміння.—  В  пустелі  я.
Одні  лиш  животи  й  зади
Піщані  йдуть  засипати  мене:
І  крила,  й  меч,  і  бронзовий  вінець,
І  вісь  часів.  Якби  ж  то  бачили,  як  я,
У  дусі  те,  що  має  бути...  Сказала  голова,
Щоб  я  спалив  пророчії  слова...
Безмірно  вже  вмісились  тіні  в  тіні  —
І  крутяться.  Живий  в  цій  п’єсі  я
З  Бог-Словом.  —  Дух!  —  і  швидше  танок  тіней.
Не  усвідомлення  краси  врятує  світ  —
Веселий  жах  весільного  прозріння!
Вістина  ця  —  в  мені  безжальний  погляд,
Потягне  глянути  в  обличчя  Богу  Слово.
Бог-Слово,  так.  Народить  або  вб’є.
Народ  —  не  є.  Це  безвідповідальність.
Глухонімий  шар  недзвонкових  кусаків
І  пилу.  Дух  уб’є.

                                 Друг

Розкажи,  як  ти  душею  вилітав.  

                           Поет

Душа  людини  є  сріблястий  птах,
Що  тимчасово  повертається  у  тіло.
Я  це  побачив,  коли  сам  літав.
Для  тих,  хто  не  літав,—  це  лиш  слова,
Для  мене  —  Боже  діло.
...Літати!  Вище!  Істина  проста:
В  нас  є  природне  поривання
Вгору,  вгору  —  в  снах,  наяву,
Душею,  духом,  серцем,  тілом  —
Ось  мета!
                               (Відлітає  свідомістю.)

                           Друг

Якщо  нам  вільно,  розкажи.

                             Поет  
                   (спохоплюється)

...Що  кажеш  ти?
Я  був  далеко  звідси,  де  постав.
Як  жаль,  що  ти  зі  мною  не  злітав:
Життєвий  цей  театр  єсть  бідний  хлів...

                       Друг

Я  весь  уважний.

                     Поет

На  землі  немає  слів,
Щоб  описать:  стотисячної  долі
Не  становить  того  —  цей  світ.  
Якби  ти  встиг,
якби  ти  зміг  побачить  в  дзеркалі  душі  
Моєї  космосу  лице,  ти  б  посивів...  
Або  навік  помолодів  —  з  волоссям  яко  дріт.

                   Друг

Так  злетимо...

                           Поет  

Таких  немає  слів.
Й    неправильно  —  словами    стільки    стратить.
Не  маю  права  я  в  слова  —  в  тюрму  —  загнати
Свобідну  музику!  Це  гріх.
Як  звук  і  колір  словом  передати?

Істину  треба  заслужить  побачить,
Потрібно,  щоб  до  цього  світ  дозрів.

Хто  є  чим  —  те  він  й  бачить,  й  так  співа:
Все  через  душу:  і  агов  —  і  вість  нова.
...Я  не  ухиливсь:
Описувати  —  значить  захиляти.
До  Бога  прихилятись  —  знак  вогню
Прийде.
                       (помічає  фіолетові  зірки  в  повітрі)  
Дивись,  ось  бачиш?

                           Друг  

Так,  фіолетові  зірки.

                         Поет

Та    все    ще  сирувате;
Ще  хліб  глевкий  —  в  душу  не  вб’єш,  із  ним  
Душа  не  зможе  глянуть  оком      тим.  

Пізніш  подивимось,  не  станем  підривати.

                               Друг

Як  там  царки-дядьки  на  Україні?  

                                   Поет

Нащо  мені  царки  на  Україні?
Цар  духу  я,  не  вчора  і  не  взавтра,
А  завжди;  так  вічно  вищі  люблять:
Для  мене  все  одне,  і  все  прекрасне.
І  так,  як  сонце  вічно  сходить  ясне,
Женучи  з  моря  слизяви  косяк,
Я  наказав  хвилям  повітря  п’яним,
Між  ревних  хвиль  води,  що  небо  труть,—
З  їх  жадобою  радості  смоктання,—
Та  хвилями  прозорості  небес,—
З  їх  прагненням  униз  жало  засунуть,
Потрястись  туго  в  лихоманці  днів
Й  зарази  дорозслаблених  ночей,
Коли  в  воронки,  що  жіночі  лона
Наставили,  сиплеться  з  неба  золотистий  пил
Із  зерен  духу  і  простих  лушпинь,
Що  згодом  мислять,  ніби  вони  є
На  світі...  та  лиш  світ  байдужий  є  —  богів,
Де,  хто  не  йме  смертельне  жало  бога,
То  вже  не  світло,  то  низів  тривога,  розпаду,—
Я  наказав  взяти  гармоній  з  ладу,
Хвиль  врівноважених  нову  розсаду:
Я  впокорю  розхристаність  стихій.
І  якби  цей,  що  квакає,  наплив
Упав  на  хвіст  вогненного  приплоду,
Я  б  землю  не  вагаючись  спалив
Ради  любові  урочистої  до  зводу,
Що  всім  пала:
хто  полум’яний  —  тим  спасіння:
Нестримного  вогню  ставання  світлом
В  мовчанні  і  в  сердець  паланні.
Готуймося:  тільки  біда  навчить.
 
Той  мудрий,  хто,  палаючи,  мовчить
І  заража  любов’ю,  ради  Святого  Духу.

                                   Друг

Страшним  став  —  людям  —  ти.

                                 Поет

Страх,  сумнів  —  не  виносять  висоти.
 
Зачаті  в  норах  —  риють,  мов  кроти.  
Культури  лижуть  чистий  сьомий  піт,  а  ти  —  
На  сьомім  небі  впав  од  прямоти  
Святого  Духу;  згадуй  запахи  сталеві:
Гієни  лижуть  слід  за  левом.  ...
Мене  вже  виганяють  в  гори:  
Збурюю  сон  землі  і  вод.

                         (Підходить  до    Д  р  у  г  а.)

Прости  мій  меч  небес:
Він  і  на  мене  не  зважа:
Це  той,  котрий  заріже  без  ножа
Пульсуючим  ім’ям  здорової  природи.

                                 Друг

А  як  твоя  сім’я?    На  це  усе?

                                     Поет

Була  сім’я.
Бог  з  шиї  камінь  зняв,  дав  хрест;
Якраз  за  розміром  мені,  Бог  справедливий:
Оберіга  небоягузів,  всякі  душі
Невідповідні  —  розірве  й  научить.

...О  небо,  чи  для  того  ми  літаєм,
Щоб  нас  зжерала  ненависть  повзучих?

                               Друг

Чого  так  неймовірно  тяжко  
Тобі,  мій  друже?
 
                               Поет

Біля  мучителя,  що  відірвавсь  від  серця  
І  знов  з’явився,—  враз  буває  легше:  
І  вкупі  жить  не  можуть,  і  нарізно  —  
Також.  
А  як  мучитель  —  розпад  віку?  

Швидко  згорають  музикальні  трави,—  
Хто  перед  звіром  дзеркало  поставить?  

Ви,  в  баштах?

                         Друг

Ти.

                               Поет

Мені  —
Навіть  немає  місця  на  землі.

Що  хочуть  всі  і  скрізь?  Завжди  одну,  
Іще  страшнішу  глибину.

                                 Друг

...Як  тягне  в  цвіт!  Знов  хочеться  співати,
Співати,  і  співати,  й  сповідатись
Перед  квітками.—  Чиясь  ходить  смерть?  —
Чом  тягне  душу  в  вишину?
Чи  притягнули  непомірне  із  небес,
З  квіток,  з  пісень,  із  душ?
Знов  хапанув  нас  наш  початок?
Слов’яни!!  Господи,  прости!  Хочеться  плакати.
                           (Бере  гітару,  грає  твори  Баха,  потім  співає.)

«Україно,  зоряна  трава,
Чом  ти  небом  сієш,  сієш  зорі?
Чом  ти  серцем  з  серцем  не  говориш?
Де  твоя  небесна  голова?

Хилишся  на  часових  вітрах,
Не  летиш  у  думці  проти  вітру.
Дай  я  сльози  з  серця  твого  витру,
Отряхну  од  тебе  тьму  і  прах.
 
Україно,  зблиснемо  смерчем,
Світ  здригнеться  від  осердя  мислі,
І  коли  на  тобі  він  зависне  —
Ось  моє  безсмертнеє  плече.

Скинь  в  ім’я  моє  усякий  страх
І  пітьму,  зі  мною  не  сумісні.
Я  даю  тобі  безсмертне  місце  —
Ока  духу  в  зоряних  вітрах.»

                   Так  освятимся,—  ось,  де  глибина.

                                   Поет

Хлюпни  на  мене,  жінко  світляна,
На  перший  пагорб  із  материка  безпечний.

Все,  стаю  простором.

...Поезіє,  мій  рух  —  крізь  омертвілих;
Так  гілля  черкає  по  сонця  тілі:
Коли  на  швидкості  —  немає  смерті.
Так  в  людях  нароблю  ходів:
Як  добре  для  проникнень  світла!  —
Сонце  в  печерах!  Де  погано  пахло!  —
Слово  нанизує  на  світляні  шнури  
Сім  шкур  людських,  провітрює  і  сушить  
У  кам’яницях,  шкури  сухо  труться,  
Щоб  іскри  духу  притягнулися  й  запали,  
Й  вже  із  стрілою  в  серці  глянув  звір:  
Любов  полює  і  дає  твердиню
Виїздці  щастям.  Так  шануй  твердиню  
Святого  Духу,  вірним  будь  —  що  бачиш.  

О,  Господи,  яви  в  мені  прорив  —  
Знайти  себе.  
Здери  з  мене  сім  шкур  —  
Для  світла  тихого.

                                           Друг

Не  ображайсь:  там  подивляйсь,  хто  біля  тебе;
Чи  дозволяє  він  почути  небо?
Бо  дія  розуму  у  надрозумному  —  пуста,
А  надрозумного  в  розумному  —  густа:
Густіше  пишем  —  швидше  на  той  світ.

Собою  зближуєш  —  готуйсь  на  смерть,  у  вічність:
Одкрилось  око  духу  —  перед  ним
Стане  жіноча  лялька  або  піп...  ох,  ці  попи,
Все  ліліпутять  під  ногами  в  Моісеїв....

Чужі  не  вгроблять  —  українці  зроблять:
Сучасники  —  це  завжди  промах,
Не  там  шукають  і  не  туди  цілять.

Який  пророк  майбутнього?  —  Незвичний.
В  незвичності  тече  по  кігтях  сміх:
Охота  плакати  —  сміх  душить  всіх;
Тому  біля  чортів  літай  дотично;
Ходять  до  Бога  вже  не  сміючись;
Майбутнє  вже  є  —  що,  хіба  це  смішно?

Безстрашність  правди  —  з  неба  джерела.
Скажуть:  «Не  п’єм,  незрозуміло  кажеш».—
(Небесне  для  земних  —  незрозуміле)  —
«Чим  є  —  те  маєм:  доля  всіх  звела».
Скажуть:  «Не  хочемо  тебе  вбивати».
(Хто  їх  питатиме?)

Бог  вгору  тягне  з  допомогою  чортів:
Трагедій  світу  не  співають  без  низів,
Як  і  верхів.  Скажуть:  «Візьмемо  цільний  спів,
Задушимо  в  обіймах:  заспіває  ще  не  такої».

...Як  можеш,  то  зовсім  не  говори:
Розумні  взнають,  а  дурні  —  не  зрозуміють.

При  чім  тут  ряси  і  порфири  —  пил  старий?

Ну,  роздягайся,  скоро  півні  піють.
                           (Дивиться  на  задуманого    П  о  е  т  а.)

Поете,  душе  і  цар-серце  золоте,
Вийди  з  усіх  —  почуєш    т  е.

                                           Поет

Я  був,  де  промовляють  світлом  
І  осягають  справедливість  світу,
Де  все  звучить  в  закличному  акорді:
«Вперед,  які  не  є  ще  збабнені,  а  горді!»
В  безмежній  ширині  зустрілись  блискавки:
Озон  —  любов,  і  дощ  —  любов,—
Вогненні  сльози  в  серці,  що  заворушились
Пролитись  в  світ:  в  безмежний  спокій  —
І  в  ревіння,  у  незворушність  —
І  в  миттєвий  скок,  у  відчай  —  і  в  жагу,
Між  небом  і  землею  погляд  цільний
Братів,  сестер,—  так  зріють  блискавки
В  єдинім  розумі.  О,  при  грозі  нам  легше!

...Болить  мені:  мерці  серйозно  вже  говорять
Про  машини,  політику  і  дачі,  і  горілчаних
Жінок,  і  владу,  й  гроші.

Підлість  завважить  попередній  духу  ніж:
Змінились  маски,  всі  актори  —  ті  ж,
Лиш  в  інших  ролях,  і  змінилась  зброя:
Дурні  несуть  війну  в  психічний  світ.

Це  люди?  Ці  за  копійку  в  церкві  п...ть.

Це  жінки?  Люблять  вони,аби  до  правди  прибрехати.  
Нащо  я  маю  їх  обдурювати  тим,  
Що  розмовлятиму  із  ними,  і  так  довго,  
Як  із  здоровими?  Що  багне  звір,  
Коли  він  лиже  зірну  миску?  —
Довести  до  вбиваючого  блиску  —  
Побачити  себе  й  завити  ....

Щоб  музику  в  мені  убити!

                           Друг

Що  каже  тобі  серце?
Що  каже  тонко  чуюча  душа?
Повіддаляй  дурних  жінок,—  що  каже  поле?
Про  що  бурмоче  ужгородський  ліс?
Що  котить  небо?
А  що  котить  море?

Це  їх  свідомості  в  тобі:

Люди  таких  незмінно  усувають,
Щоб  не  являтись  ідіотами  при  них.
 
                               Поет

Є  в  серці,  що  живу  заради  всіх.  
Живу  заради  слова,  що  готове
Із  рота  цівнуть  на  молочний  шлях,  
Живу  —  як  кінь  чутливий  на  нишлях,
Що  відчуває,  як  говорять  в  небі  зорі,  
Й  огненний  птах  ширяє  на  просторі,  
І  висікає  іскри  в  пізню  пору,  
Зсипаючи  в  серця  за  якийсь  час,  —  
Не  зразу.  Шлях  із  слова  —  біг  до  вас.—  
Ніщо  підзірне  не  пояснить  
Світла  далекого,  що  вийшло  у  одного  
Мечем  із  рота;  лик  жахний:  
З  очима  вічності  на  фоні  зір,  
З  палаючим  мечем  в  устах.  

Стихійна  правда  —  провід  цей  до  яв:  
Страховисько  вбива  не  носія  
Його,  а  близьких.  Рок  висотного  творця:  
Впадеш  у  око  —  все,  любов  і  глина:  
Слабенькі  духом  біля  сильних  гинуть.  

Я  зміг  сказати  й  подивитись  орло  
Лиш  тут:  твій  дух  не  наступа  на  горло.  

Ти  чуєш  вже,  який  глибокий  спокій?  
Це  Бог  відвідав,  визначив  нам  строки.  

Хто  це  пізнав  —  на  той  світ  перейде.  
Помовчимо:  високий  дух  гряде.
                                                                                       (Мовчать.)

Дивно  Бог  в  мені  дірку  пробив:
Погляд
світла  вліта
в  мою  тінь  й  опадає,
як  пара  і  пил,  й  розпадається
нижче  на  образи  —  в  їх  тюрмі
плачеш,  вбивця  покинутий,
що  прокинувсь:  поезій  не  треба,
Боже,  лиш  повернись.

                                                               (Мовчать.)

Всі  вищі  —  втягуються  в  Погляд,  
Що  летить  все  вище  і  пала  любов’ю,  
А  нижче  —  тіні  погляду  на  мить.  
Жорстоко  геній  випада  в  струну:  
Ось  забринів  —  це  струнний  погляд,  
Натягнений  у  нескінченність,  світить,  
Музика  ж  радості  втіка,  бо  вільна.

О,  мука  нескінченності  співзвуч,  
Як  хоче  дух  ще  вищості  гармоній!

                                       Друг

Вхопи  нас,  Боже,  аби  чорт  нас  не  вхопив.

Бо  вхопить  —  думка,
А  ще  нижчих  —  дія,
Ну,  а  дурні  —  то  вже  самі  є  пазурами.

Краще  з  Тобою  світ  утратить,
Аніж  з  дурними  щось  знайти.
Вхопи  нас,  Боже,  в  погляд  грізний.

                             Поет

Бог  пропіка  до  п’ят.

О  Боже,  тільки  повернись.

                         Друг

Спочинь:  весь  час  працюєш.  

                           Поет

А  чує  серце:  щось  мене  голубить,
Далеке  і  незнанеє  іде,
Мов  радість  дня  цілує  тихо  в  губи
І  розцвітає,  чую,  день  у  день.  

Весна  чи  промінь,  квітка  чи  людина,  
Високе  й  чесне  у  душі  живе.  
Чиясь  неждана  зоряна  година,
На  гілці  серця  райський  соловей.  
 
...Я  закохаюсь  в  Києві,  вже  знаю,  
Та  не  на  смерть  —  на  славу  Божу.

                           Друг

Дивись:  на  дух  святих  апологетів  
Линуть  жінки,  поранені  в  душі,  
Тож  не  отримай,  як  усі  поети,  
Кота  в  мішку.

                                       (Гасить  свічку.)

Молись,  світись,  пиши...  
Роби,  що  Бог  дає.  Доброї  ночі.

                                                                         (продовження  буде,  1990  рік)

адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1014841
Рубрика: Лірика кохання
дата надходження 05.06.2024
автор: Шевчук Ігор Степанович