Скромна кімната Поета в Києві. Ранок.
Поет
(думками вголос)
О, трепетна краса і вдячність квітів!
Мов духи витонченості, вони мені
Весь рік з вікна всміхаються в привіті, -
Вогонь почули, що один у теміні
Розквітнуть мав у сонце... Так,
Шляхетність насправді безумовна,
Неземна.
(Мовчить, дивиться на папір.)
Дивуюся словам,
Цілую їх, що дух розколихали,
Та іноді й не скажеш слова сам:
Для цього треба провернути хвіст
У ночі.
(Дивиться на цвіт на столі.)
Вже три дні,
Як злетіла з вазона й на моєму столі
Лежить квітка — як око живе, —
Що ти робиш, любове?
(Пише і зупиняється.)
Прокинувсь — є новітній тон в ладу.
Де ти глибоко так літав, мій дух?
Чи трепетно на душі квіт кладу?
Як мені ноти пелюсток не погубити?
Щось через мене, тонкий хисткий міст,
Проходить, зріє так, як альпініст:
То лине вгору, а то вниз;
Високогірна квітка едельвейс.
Чи долу проситься журба висотних трав?
І там і тут — вранці виспівується все,
Ще зорі в душах пнуться і дрижать
На водах, в свіжій тонкості роси,—
Хто переймається стати зорею?
О, ні... її не можна не любити!
(Пише і зупиняється.)
Що я — письменник?
Ну що письменники? Це невисокі,—
Співатимуть під дудочку вітрів:
Стихійні діти, непрофесіонали.
(Дописує і зупиняється.)
Як жаль: вже з мене духу глибина
Перетекла у слово; що ж, пора;
Що бачимо, горо добра?
Що тягне в вічність — часу не потрібне.
Моє кохання не розквітне ув обіймах
Її, і переллється ніги квіт
У інший світ; прощання це.
Чи щастя Бога, чи біда сама:
Для генія умовностей нема,
Горить щогла небесної напруги,—
І трепет серця й мерехтіння зір —
Знайди себе — і роси райдуг
На квітах душ.
(Читає записане.)
«Без Тебе вже нема життя.
Про що той сич в гаю ридає?
І хто мене вже роздирає
Від зорі думки до зорі чуття?
Без Тебе вже нема життя.
Чи може так тільки убитий
Безстрашно серцем ворожити,
Що вже назад немає вороття?
Візьміте в мене, люди, оцю мить,
Бо більш мені не хочеться нічого.
Любов’ю вбитий розмовляє з Богом,
А у душі земля щемить.
Візьміть із мене нить ясну,
Допоки серце кров’ю плаче.
Бо вмерлий — так, як я, побачить,
Тільки назад не повернуть».
...Понюхав душу хліба — і згадав: це я,
Зорі й любов. Ти — книга єсть життя!
Сонця! Сонця! — Одна така з вершин
І міліон подібностей з низин:
Хто встигне запалитися зорею
Кохання? То — вогненність стати всим.
Мені дихтить все хвилею любові —
У всьому лиш любов! суцільне сонце!
Як небо й трави, як ліси і хліб,
Любов взяла мене у перепліт
Блаженств священних! Тільки ти! Все — ти!
Все — сонце і любов, любов і сонце!
О струми твої! спечно мені, спечно,
Дитино, спам’ятайсь, це небезпечно:
Інший, напруженіший простір —
І любов ця інша!
...Тут зрілістю серце своє колю:
Як бути? — Я, поет, тебе люблю.
Що через жінку доля підсува:
Любов і смерть? А чи життя й слова?
Я знаю: сила слова бере вповні,
Коли вулкани згасли вже любовні.
Любов — без слів, а оживав слово —
Любов вмира, без неї вже — нічого.
Напруження ще я не знав такого:
Хто більше божество — Любов чи Слово?
Поет вмирає, як немає Слова,
Та й не життя — коли кінець Любові!
Коли Любов і Слово не вмирають —
Вмираєм ми.
...Невже на нас чекає шлях простіший? —
Священно люблять — женяться на інших.
Всі — проститутки, бо не люблячи живуть.
Коли вбивають, щоб знасилувати трупа,—
То теж любов! але земна.
Мерзенні вбивці справжньої любові
І диких слів! І диких мудрих слів!
Ця ж — не любов і бога і тварини:
Хай гине світ — кохання не загине.
Любов небесна — ось яка вона!
Хай гине світ — мистецтво не загине.
Спалю цю п’єсу: прочитають, стягнуть
Й так зріле серце каблуками сколють,
Як в юності нам косять кличі серця!
Нехай вмру я — живе любові біль!
Це я між зорі сходжу у багатті! —
Як любиш жінку — повстає уся земля,
Тікай між зорі, тільки там і не дістануть;
Колись притисне всіх смердюча тля,
Колись потягне їх богам в обличчя глянуть.
Всі — побіч. Не стрічались. Ось вона,
З богами стріча — неземна.
Це перед нею всі — прямо шовкові.
Пали мене, Божественная тяго,
Яка в тобі до невідомості відвага!
Пали, Творець, з творіннями єдиний,
Хай гине світ — кохання не загине.
З богами стріча — неземна.
Любов небесна — ось яка вона!
Дякую, Боже, я — твоя рука,
Мов тигель, плавлячий мурованість повік,
Іду завжди один супроти всіх
Й розкручую назад карки калік
Земних. З богами стріча — неземна.
Любов небесна — ось яка вона.
Поету, що він є поет, за те все мстить:
За те, що любить. За це все мене тіснить.
Любові волю дай — то витисне всю п’єсу,
І всі театри, і весь білий світ.
Тож все за це любов тіснить.
Пусте,— хто не любив, той ще не жив.
Дарма,— з богами стріча — неземна.
Любов небесна — ось яка вона.
Благословенний, перший жбан вина
Її, — живи, любове неземна!
Благословенна будь, любове!
Квартира Коханої Поета в Києві.
Дзвонить в двері Поет. Кохана Поета відчиняє двері.
Поет
(переступаючи поріг)
Привіт тобі, моя богине, ти на мене
Як неботрус ще з ночі дієш. Проте ранок
Якийсь тривожний, льодяний, промозклий.
Кохана Поета
Привіт тобі.
Голос із спальні: «Whо іs thеге?»
Кохана Поета
(в бік спальні)
Лежи спокійно.
Поет
Frau, geben mir bitte
Bojkos Photo .
Кохана Поета
Можливо, взавтра....
Поет
Я тебе українською мовою прошу:
дай мені, будь ласка, фото Бойка —
і я піду: я в нього ночував, він попросив
принести його фото від тебе.
Кохана Поета
Зачекай хвилинку.
(Виходить в двері фотолабораторії.)
У незачинені вхідні двері протискується Помішаний на
правді, весь в орденах і медалях.
Входить Кохана Поета із фотознімком.
Кохана Поета
Що сталось? Хто це?
Поет
Це по дорозі причепивсь цікавий
дуже, парадоксальний чоловік.
Кохана Поета
(віддає фото)
Будь ласка. Як там Бойко?
Поет
Виснажений зовсім: ми рятували західних депутатів з Народної Ради, порізаних біолазерами; тих самих, які ледве не скривдили раніш мене за те, що виступив
по радіо й зібрав інтелігенцію на майдані біля студентів, які голодували,
добрим духом закрив, запобіг зривові карми.
Ми вилікували депутатів і Бойко знову просив мене заночувати.
А в місті всі струїлись низістю настільки, що аж кричать:
«Хто заговорить про політику — уб’єм».
Кохана Поета
Навіщо тобі ночувати в нього так часто?
Дай йому переспати з якоюсь жінкою.
Поет
(вражено)
Ну, ось цей вік! — духовність на язиці....
Помішаний
Шановні депутати! Ганьба! Ганьба!
Зверніть увагу! Засідання постійних комісій!
Порядок денний! Ще зауваження? Хто за те?
Можливості військового перевороту! Скільки
прапорів виділено? Заєць, не бігай по залу!
Демократичні процеси! Демократії ура! У-ра! У-ра!!!
Кохана Поета
Тихіше! Марш звідси!
Зі спальні вискакує Невідомий в одних смугастих трусах.
Невідомий
Що сталося? Що тут робиться??
Помішаний
Дурдім! Дурдім — «Веселка»!
Труси — і ті смугасті!
Негайна поміч з Ватикану.
Шановні депутати!
Незалежність! Від чого незалежний цей добродій?
Невідомий
Я не дозволю...
Помішаний
(перебиває)
У нас все можна! Хто ви?
Ви що, з Чорнобиля тільки що? Хто ви?
Невідомий
Я єсть американський українець, журналіст.
Помішаний
Дай двадцять копійок!
Хочеш, продам воєнний орден?
Невідомий
Ні, це пора закінчувати.
Помішаний
Недобрий чоловік,
двадцять копійок не подав для ветерана.
Невідомий
Хто це? Звідки це?
Помішаний
З тих відділів природи, звідки й ти.
Називається, яке йшло — такого і здибало. Всі ви члени.
Кохана Поета
Годі! Годі! Годі вже!
Мені ніхто й ніщо вже не потрібні.
Йдіть геть!
Поет
Вже йду. В якійсь там... як її... Бурині
я стільки хворим сам енергії віддав,
що опівночі просто помирав
в порожнім номері готелю,
почалися
вже тії дзвони —
я вилітав,
і ось в півзабутті ще вчув,
як прилетіло твоє серце
й поцілувало чисто моє серце — і я ожив,
й заплакав,
що у тебе серце — краще, ніж думаєш...
і страшно те, що ти його не знаєш...
(Затуляє очі руками, плаче.)
Прости, скоро кохання відійде —
знов стане все звичайним, божевільним...
Помішаний
Я хочу, щоб ти вилетів в трубу! Ф’юіть!
А жалко: ти не знаєш, що ти — бог:
в трубу не вилетиш.
Невідомий
Хто це плаче?
Кохана Поета
З неба впав: ще донедавна і не знались.
Для нього імені нема земного...
і взагалі, не існує нічого земного.
Поет
Чому ж повинен був розбитись Анатоль?..
Ми всі літаєм на Любові...
Помішаний
Жалко тебе: в трубу не вилетиш.
Ф’юіть!
І-і-і-і-і-і! Я це вмію.
(продовження буде)
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1014895
Рубрика: Лірика кохання
дата надходження 06.06.2024
автор: Шевчук Ігор Степанович