Ламав Калину вітер... Потішався.
- Злякалася? Я нищечком підкрався. Як гарно ти переді
мною гнешся. Чому тоді привітно не всміхнешся?
Калинонька хилилася все нижче, а вітер гув та під-
бирався ближче. Все нижче віти нагинав, листочки рясні
обривав. Навіть до ягідок добрався зелененьких. Не по-
жалів він і маленьких.
- Я ж веселюся, - шепотів. - Радію! А от тебе не розумію.
Все хилишся, а непокірна. Треба мені, щоб була вірна.
На те Калинонька сказала:
- Ой, вдача ж у тебе погана... Лихий ти, вітре. Пустовій.
Так навіть думати не смій!
Це перед Богом я хилюся й з пошаною за землю цю мо-
люся, бо тут моє коріння. А ти без кореня. Ти, вітре, без
насіння. Моє ж розвіяв ти по світу. Та знай, воно скрізь
проросте.
Ой, скільки буде цвіту! І пісня задзвенить моя, і залунає
мова. Зігріє душу колискова.
Тебе я, вітре, не боюся.
Прийде пора -
до щастя усміхнуся.
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1015091
Рубрика: Лірика кохання
дата надходження 08.06.2024
автор: Надія Башинська