[quote]Заради історичної правди треба сказати, що маленький годинник зглянувся над нами. Він робив, що міг: запізнювався на п'ятнадцять хвилин, а то й на цілу годину.
Добрий, рідний, людський годинник заслужив на гарний вірш, який я часто згадую.[/quote]
https://literatura.wywrota.pl/wiersz-klasyka/41944-zbigniew-herbert-piosenka-o-nas.html
Коли ми цілуватимемось на площі,
бо у нас немає дому,
вони будуть показувати на нас пальцями,
щоб виказати нас на вулиці.
Ми сидимо навпочіпки в маленькому лісі
і тут нас лякає стукіт дятла.
підозрілий шелест ліщини
і зухвалий лісник.
Як тобі пояснити,
що ця лавочка - це корабель
і цей корабель, як і пісня
вже відпливає і не повернеться.
Я б хотіла поїхати з тобою
на забуту станцію.
під назвою "Привітна".
А може "Її Величність".
Але ми все одно поспішаємо.
Нас ще хтось чекає, хтось кличе.
Навіть твій годинник
не змилується над нами.
У цьому вся біда,
що ми не маємо власного будинку,
де шпалери не пліткують
і штори не червоніють.
Тож ми й бігаємо, закохані,
тривожно тулячись один до одного
під поглядами суворих людей,
які нічого не розуміють.
https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1015160
[b]Груша на межі.[/b]
Всохла груша на межі.
Не цвіла вона в добрі.
Солоду уже не буде.
Мов ті вовки всюди люди.
Кожен тяне все собі.
А вона там - на межі.
Не полиють, не доглянуть.
Лише заздрістно оглянуть.
Груші в відра лиш зберуть.
На базарі продадуть.
Так ці люди і живуть.
Груша всохла на межі.
І ніхто невинний й всі.
Не бояться люди сліз.
Був би повним завжди віз.
Те, що всохло - те спиляють.
Межу новую поставлять.
Межуватись у крові,
Могли б жити і в добрі.
Заздрість у людській крові.
[b]Сны.[/b]
Тихо, тихо за окном.
Город спит спокойным сном.
Вдоль аллейки фонари
На земле как светлячки.
А у милого окна
Освещает все Луна.
Как жуки машины едут,
Мурлычит кошка у соседа.
Ночь накрыла одеялом
Небо, чтоб й оно поспало.
Сны ж по небу разбежались,
Тем, кто спит они й достались.
[youtube]https://www.youtube.com/watch?v=-t2bhAsZW0o[/youtube]
https://literatura.wywrota.pl/wiersz-klasyka/41945-zbigniew-herbert-piosenka-o-zamieraniu.html
[b]Пісня про смерть [/b]
Занадто слабкий, щоб говорити
Я лише розтуляю губи
віддзеркалюю їх
на склі повітря.
Тиша і спокій навколо.
і коли ми йдемо, ми схиляємо голови.
наче від сильного вітру.
довгі проспекти зникають.
люди більше не бачать нас.
Чи то з туги, чи то зі зречення.
все ближче і ближче.
Мить, що змінить нас
на подих.
[youtube]https://www.youtube.com/watch?v=o5NH2yKhl1M[/youtube]
Нас кинули.
Даремно люди тут загинули.
Самовизначитися дали?
За що ж вони тут полягли?
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1015183
Рубрика: Лірика кохання
дата надходження 10.06.2024
автор: oreol