Шепотіла доля: старості не бійся…
Хоч і не зваблива, та краса в ній є.
Тим, хто її гудить – в відповідь посмійся,
Тішся, що вплелася у життя твоє.
І чоло в прикрасах борозен глибоких,
Мудрістю рясніють «лапки» від очей…
На руках вже менше життя ліній тонких,
Але погляд той же… від зірок ночей,
Що вели у Всесвіт юними роками,
Що були в тумани світлим маяком.
В старості ті очі як свічки у храмі –
Воском ллються сльози, в вогниках – танок.
Вороги і друзі, успіхи, падіння…
Все для чогось доля у свій час дає.
А жнива зібрати – то в житті везіння,
Бо дарунки доля пізно роздає.
Пахне щастям терпко букет зрілих років…
Вечора серпанок шарму додає.
Старості не бійся, долі це – не докір,
Це – винагорода, що Господь дає.
23.06.2024
Л. Таборовець
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1016094
Рубрика: Лірика кохання
дата надходження 23.06.2024
автор: Любов Таборовець