Джон Клер Я є

Я  є  -  а  що  я  є,  не  відають,  не  знають;
Кинутий  друзями  немов  забутий  спогад;
Свої  нещастя  сам  на  себе  накликаю  -
Їх  явам  й  зникненням  безпам'ятний  господар,
Як  тінь  в  агонії  безтямного  кохання
І  все  ж  я  є,  й  живу  -  як  у  сланкім  тумані.
 
У  небутті  ворожості  й  зневаги,
В  живому  океані  марень  наяву,
Там,  де  втрачають  сенс  життя  і  радість,
В  мого  життя  розбитім  кораблю;
І  навіть  найдорожче,  що  любив  найбільше,
Здається  дивним  -  ні,  дивнішим  інших.

Я  прагну  в  край,  де  не  знайдуть  людські  дороги,
Де  жодна  жінка  не  всміхалась,  не  ридала,
Туди,  де  буду  я  з  моїм  Творцем  і  Богом,
І  спатиму  як  солодко  в  дитинстві  спав  я,
Де  я  лежатиму,  не  знаючи  тривог  і  бід,
Трава  внизу  -  вгорі  небесний  звід.
 
[b]John  Clare  I  am[/b]
I  am  -  yet  what  I  am  none  cares  or  knows;
My  friends  forsake  me  like  a  memory  lost:
I  am  the  self-consumer  of  my  woes  —
They  rise  and  vanish  in  oblivious  host,
Like  shadows  in  love’s  frenzied  stifled  throes
And  yet  I  am,  and  live—like  vapours  tossed
 
Into  the  nothingness  of  scorn  and  noise,
Into  the  living  sea  of  waking  dreams,
Where  there  is  neither  sense  of  life  or  joys,
But  the  vast  shipwreck  of  my  life’s  esteems;
Even  the  dearest  that  I  loved  the  best
Are  strange—nay,  rather,  stranger  than  the  rest.
 
I  long  for  scenes  where  man  hath  never  trod
A  place  where  woman  never  smiled  or  wept
There  to  abide  with  my  Creator,  God,
And  sleep  as  I  in  childhood  sweetly  slept,
Untroubling  and  untroubled  where  I  lie
The  grass  below—above  the  vaulted  sky.

адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1016546
Рубрика: Лірика кохання
дата надходження 01.07.2024
автор: Зоя Бідило