Я не вмію більше вірить
так як вірив не буває
Навідь міг я не дожити
но чекав її роками
За можливість обійняти
пригорнути взяв за плечі
Та своєю називати
та що рідною стала серцю
Обійняти нашу доню
в трьох заплакати від щастя
Що змогла через кордони
знову разом бути з татом
Так я вірив не здавався
не чіпав навіть речей
Все як було залишав я
я німим став до людей
Я не вмію більше вірить
так як вірив не буває
Я три роки наче в комі
проживав свою уяву
Я скрізь дати що минули
знову в неї закохався
Знову там тепло шукав я
я душею не розстався
Я терпів чекавши доню
про Війну мене лякали
І казали небезпечно
я казав хай буде з вами
А все ясно стало зразу
і чому нема дороги
І чому коли я знаю
тягне кишки до блювоти
Я не вмію більше вірить
так як вірив не буває
Як можливо рідну душу
В грязь ногами затоптати
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1016840
Рубрика: Лірика кохання
дата надходження 05.07.2024
автор: Андрій Листопад