Діва і Фантом.

Ліхтарик  смолоскипа  задме  наче  свічкою...
і  вулички  де  -  не  -  де  запанують  вуликами..
Крокуючи  я  піжмурки  під  маскою  палаю.
І  нехтуючи  долею,  я  обираю  собі  ворога.

Щоб  кров  мою  і  знову  закрутило  у  виклиці.  
Зізнаюсь  у  двобої,  я  не  маю  за  намір  жити.
Чи  вибереш  ти  зброю,  а  може  зглянешся?
Фантому  Темряви  так  бракує  голки  ніжності.

Скеруєш  поцілунок  пристрасті  у  долонях...
і  в  моїх  скронях  я  нарешті  переможений.
Але  я  не  стану  перед  тобою  навколішки.
Лишень  мій  голос  залунає  співучий  у  дяку.  

Він:

"В  ці  кляті  вечори,  коли  сам  чорт  стогнав,
я  поставав  із  мертвих  серед  пекла  лана.
І  як  не  тягнула  мене  прірва  докором  волі...
Я  мовляв,  буває  і  гірше,  та  майже  потопав.

Я  все  шукав  цієї  музики  невблаганної
і  такої  буцімто  недоречної,  приречений.
Чи  міг  я  навіть  осягнути  оком  сам  намір?
Чи  навіть  згоріти,  але  таки  це  збагнути?

Я  не  бажав  собі  боротьби  до  смерті.  
Тільки  хотів  кохання  приголубити.
Роки  і  роки,  невпинні  минули  декади.
І  все  життя  моє  то  пошук  твоїх  чарів"..

Блакитні  очі  несамовиті,  звеселяться.  
Спочатку  промовиш  їми,  слово  серця.  
І  ось  зненацька  усміх  твій  щирий...
Як  пісня  проллється,  висока  мов  зірка.  

Вона:

"Де  розпач  вшанував  зрадників  я  була.
Де  ворон  клював  очі  померлим  плакала.
Але  знаєш,  друже,  Соловейко,  я  ніколи...
Так  не  воліла  дізнатися  саме  твоєї  історії"..

І  дійсно  не  помічаю  я,  а  падає  моя  маска.
Як  в  душу  сяє  проміння  навстіж  і  це  казка.

Він:

"Мені  не  важливо  чи  маєш  ти  хоч  щось  
і  якої  насправді  виявишся  гарної  вроди.

Мені  просто  начхати  на  весь  людський  світ.
Але  я  обираю  вірність,  приречений  супроти.  
Не  варто  перейматися  через  міріади  невдах.
Нехай  скуштують  пекла,  а  потім  скажуть  як".

І  лагідний  погляд  діви  темряву  погашає.
І  ось  я  втрачаю  хмари  скривджені  ранами.
Не  йму  собі  слова,  передати  нові  відчуття.
Я  кліпаю  здивовано  очима  і  це  вперше  так.

Він:

"Я...  не  знаю,  що  саме  варто  тобі  сказати".

Вона:

"Нічого  не  варто  промовляти.  Будь  зі  мною.
Трохи...  З  життя..  Ще  трішечки.  Ще  більше".

І  ти  линеш  до  моїх  обійм  широких  і  теплих.

Кінець.

адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1017055
Рубрика: Лірика кохання
дата надходження 08.07.2024
автор: Dark Phoenix