25 липня 2024 року розповідь"Мандрики" вже готова залишилось відредагувати, і згадала, що ще цікавинки про Зозулю не дописала. Відкриваю файл у Ворді, щось набрала не ту що потрібно команду(програма в телефоні не зручна) і... текст зник. Весь! До останньої літери!
Де я не юзала, де не шукала по всенькому телефону, тільки одна назва -"МАНДРИКИ". Сердита на Зозулю, на себе. на програму, що так хамовито, не питаючи дозволу, десь поділа текст розповіді, який я спеціально готувала до свята ПетраПавла.
Не допоміг і домашній комп'ютер, раз копії не було то і тексту немає, та одне тішило, що починала набирати розповідь на ноуті, тот там початок слава Богу зберігся, але то тільки одна третя від тексту, і згадуючи народну мудрість: "Що написано пером, то не виволочеш волом," беру кілька листів паперу, ручку і сподіваюся, що моя пам'ять не така вже й занедбана тож - починаю.
Мабуть, кожен пам’ятає щось смачненьке з дитинства, коли сидіти, йорзаючи на стільці немає часу, тож забігаєш з двору щохвилини і запитуєш:
- Мам, готово?
От і я хочу написати про одну із тих страв, не через те, що немає більше чим зайнятися, а тому, що ця страва в твоєму житті зустрічається уже зі своєю історією, і ти дізнаєшся, що в неї було життя, ще до твого життя, і називали її різними іменами, а міфи і легенди в яких вона згадується розбурхують уяву.
І так - все з початку.
Мені років з шість, мама посилає мене по сир і сметану до тітки Тосі горбатої, мама на роботі – була продвцем у магазині, тато їздив на роботу в сільхозтехніку у район, тому з домашнього господарства були тільки пара свиней, теля і кури. Про гроші не памятаю, можливо мама розраховувалась на перед, бо в руках тільки сітка з банкою, а йти далеченько. Дорога петляла своіми поворотами, пришвидшувала на схилах, і вповільнювала на підйомах, відволікала природою долина, хлюпався прохолодою ставок. З дороги заходжу у двір вибіляної охайної хатини, де глибина вікон в темній прохолоді холодку завжди мене приваблювала, і так хотілось в них заглянути, ніби за тими вікнами інший світ. Гукаю тітку. Прочиняються двері і невисока, майже за зростом така як я тітка гукає до себе в оселю, низько посажена голова закутана у білу косинку, трохи зміщений в один бік невеличкий горб на плечах не лякає, тому що тітка була така привітна, зі щирою посмішкою садила мене на стілець, розгортала на столі марлю, діставала круглу головку сиру зі слідами від марлі, замотувала у якісь бумаги(така тоді була упаковка), клала в сітку, а потім ложкою набирала сметану в банку, густа, злега кремового кольору вона неохоче лягала в банку, залишаючи там невеличкі просвіти, злегка вершковий смак подразнював мої смакові рецептори,і в мене текла слина, тому що сметана перш за все в мене асоціювалась із морозивом.
Я дякую, надіваю сітку на руку і замотую ще раз, і тією ж дорогою мандрую до дому, відволікаючись на підводи з кіньми, бо коні то була моя любов дитинства, і я завжди просила, щоб ми купили до дому лоша, а батько відмовляв тим, що коні тримати в дома забороняла влада.
І коли мама приходила з роботи з ранньої зміни, починався процес приготування пончиків, половина головки сиру відбиралась у миску і розминалось товкачкою, що товкти варену картоплю, потім вбивалось гарно яєць, висипали цукор і ванільку я відміряла на кінчику ножа, розмішувалось все до однорідності, просіяне борошно лежало на боку на столі, і тільки полипувало коли будуть брати його в жменю, і тоді воно так плюхкало в сирну масу, ніби приятелі обіймались гучними обіймами. Ото мама замішувала не густе тісто, накачувала на посипаний мукою стіл сирних балабушок, а поряд на газовому таганку в казанку грілась олія. Вся моя тодішня допомога була - не вертітись під ногами , не заважати, ну і звісно - чекати.
Не знаю, здавалось мені, що проходила вічність від того, як сир опинявся в мисці до того, як мені вручали перший пончик на пробу, а чи пропікся в середині, але ні, я не смакувала його на предмет правильної прожарки, бо то було щось ніжне, мякесеньке, ароматне, яке дуже швидко зникало в роті, бо мама теж брала один сирничок, розривала його, перевіряла , чи не «альденте», і у неї він теж зникав у роті, а тут уже румянилась, перевалювалась з боку на бік нова партія пончиків, і їх уже треба терміново діставати з олії, а потім румянобокі пончики присипались цукровою пудрою, яку робили з цукру, перемелюючи на кофемолку.
Мама ще довго вовтузилась біля плити, поки все тісто перекочувалось в шарики, а потім пересмажувалось. З однієї сторони, нагромаджуючись смачною випічкою в мисці , а з іншої - невпинно підбирались дитячими руками і неслось по кілька штук, бо більше не влазило, по дворі, поза хату, на вулицю і скрізь, де можна було на ходу вкусити ту дитячу смакоту.
Пізніше мені сирні пончики готувала бабка, але у неї вони називались пундики і було мені що класти в сумку, коли гнали телят пастись на яр. З часом, мабуть, це одне з перших блюд, яке я пробувала готувати самостійно, для всіх і для меншої сестрички, яка вхопить тих балабушок у кармани і цілий день її немає вдома. Ще пізніше я познайомилась з цими самими пончиками, тільки вони мали назву вергуни і просто були продовгуватої форми, так їх готувала моя свекруха, і особливо вони виручали її коли треба було збирати сумку сину-студенту. Потім вона радо пригощала ними своїх онуків.
Я ж в свою чергу, то забувала цей десерт, то як знаходила, коли з’явились свої діти. Час від часу ми готували ці круглі сирні пончики, яких вистачало зовсім на мало часу, бо де не ходиш, береш одну балабушку, вкусив один раз, а другий вже вкинув в рот і з’їв, як лисичка того колобка, і так само діти , то до чаю, то до молока, то до рота - цей десерт ніколи не вспівав черствіти.
Йшов другий рік війни, ми побороли перший шок, і вже вчились працювати в нових реаліях, найбільше страждали діти, тому що саме вони найбільше залишались без потрібної уваги, і ось "Купала" минули без масових гулянь, до яких ми звикли в мирний час, але бачила, що діти хотять свята, хоч маленького, а на носі "Петра і Павла". Стала читати, виявилось, доволі цікава пора, завершення купальських свят, збір першого збіжжя, освячення першого хліба , гуляння молоді. Ось тут і вирішили зробити дітям вечірку з конкурсами, хороводами, плетеними вінками, та до того всього їх треба було чимось пригостити на вечірку, і ось читаю про те, що Петро і Павло подорожували, проповідуючи християнську віру, а улюбленою їжею у подорожах у них були мандрики, круглі кульки з сиру, яєць та муки пожарені у олії.
І тут все зійшлось: всі пончики, вергуни, пундтки, балабушки в один час стали – мандриками, бо ті пончики з якими я бігала по дворі, кругом хати, пундтки які виручали пастухів на ярах, балабушки - з якими в карманах бігала з подругами по вулиці моя сестра, вергуни - з якими відправляла в дорогу на навчання свекруха свого сина, пампухи, які смакували мої малі діти і, іноді випавши з рук стававали дійсно мандриками, бо котилися, чи по кухні, чи по вулиц, а його доганяли і діти, і коти, і собаки, і для мене вони стали зрозуміло чому - МАНДРИКАМИ.
Отож, ще про ту Зозулю, що у мене, що і у ПетраПавла з нею халепа вийшла.
Коли ранок тільки пробіг по землі, залишаючи по собі злегка фіолетове, прохолодне і сире повітря, коли птаство тільки ось-ось прокинеться, апостол Петро прокинувся, він був гарним рибалкою і хотів наловити риби на обід, дістав з торби замотаний в льняний рушник залишок вечері, а там було тільки чотири мандрики, поділив їх між сплячим апостолом Павлом, відсунувши в бік, а свої став їсти та запивати водою. Солодкуваті пахощі смажених мандриків підхопив світанок і став наповнювати цим ароматом своє вологе повітря. В кущах, неподалік ночувала Зозуля, от її і розбудив аромат Петрового снідання, і коли той порався біля рибальських снастів, Зозуля підлетіла і зполовинила Павлів сніданок. Петро, почувши шарудіння оглянувся, побачивши витівки Зозулі попудив її вудилищем, а Зозуля з переляку і вдавилась мандриком, отож кажуть, що після ПетраПавла Зозуля вже не кує, а як коли і чути її, то не до добра, ото і мені була з нею фацеція зі зникненням тексту, ала якщо ви читаєте аж тут, то все у нас виходить: і виживати, і відбиватись, і писати, і дякувати.
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1017237
Рубрика: Лірика кохання
дата надходження 10.07.2024
автор: олена гай