Літо розпечене землю сушить до тріску,
Мучить, в'ялить зело, ледве вечір рятує.
Сонце котиться знову за обрію риску,
А в зажурених стінах вселяється туга,
Бо тривога рахує хвилини й години,
Ніч крадеться у чорнім плащі, ніби привид,
Морок пнеться у вікна утомлені нині.
Співчуває , здається, лиш зоряне диво.
Доки спека топтатиме сльози гарячі?
Доки той попіл з руїн труситимуть зайди?
Осідають на землю страждання й печалі.
От би злива небес позмивала все зайве.
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1017242
Рубрика: Лірика кохання
дата надходження 10.07.2024
автор: Світлая (Світлана Пирогова)