Пробач, Люцифере, ми пил споживали роками,
Кайданки із тіні натягши, колись й дотепер
Себе охрестили рабами, наріжний наш камінь,
Ми в дім затягли найстрашнішу з невидимих скверн.
Добро трансформується в зло, і таке ось безглуздя,
Триває вже довго, ми вперто його бережем.
Збирає пітьма безкінечно огидне полюддя,
А те, що вогнями взялося, відріже ножем.
Триклятим, щоб краще завчили усі забобони
Напам’ять, а хто не завчив – назавжди єретик!
Лиш небо сльозу, мов розраду, хоч іноді, зронить
На відчай, розгледівши встромлені в землю хрести.
Пробач, Люцифере, ми світло у серці гасили,
Щоразу піднявши ланцюг, що скувала нам тінь.
Ми бачили крила твої, від народження – білі,
А отже, йдемо не туди в нелегкому житті.
21:21, 29.08.2021 рік.
Зображення: https://brainstudy.info
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1017398
Рубрика: Лірика кохання
дата надходження 12.07.2024
автор: yusey