Тим літом, як і в усі попередні літа, я вдався до випробуваної тактики – ба навіть стратегії, тут тобі й енергозбереження, і теплоізоляції, і екологія, і економія, і неабиякий споживчий азарт. Коли наприкінці травня в нашому районі вимикали гарячу воду «на профілактику», я щоранку виставляв на балкон шестилітрові пластикові бутлі з водою з-під крану. Скажене сонце епохи глобального потепління за кілька годин нагрівало воду до 60 градусів і навіть до 70, якщо в ті бутлі вставити чорні стрижні (коліна телескопічного вудлища, з яким я свого часу не рибалив, а ходив містом, почепивши щось типу прапора герцога Оранського). Самі вигоди та переваги! – газ (і гроші) не витрачаєш, тим газом і без того розпечену хату додатково не грієш і не чадиш, а як нагріті бутлі накрити ковдрою або кожухом, вода не охолоне ані до вечора, ані до наступного ранку, коли сонце знову до послуг – мийся, пери, мий посуд. Кажу ж, суцільні вигоди – тим паче, що комунальники ніколи не дотримувалися оголошених термінів, і «профілактика» тривала не 2 тижні, а 2 місяці – а там вже й сонце не таке гаряче, але ці 2 місяці, якщо погода дозволяла, я щиро тішився своєю «сонячною водою» – так я її подумки називав.
Так мало статися і того літа, але не сталося. Сусідам кортіло гарячої води з районної ТЕЦ, і вони всі разом так допекли міську владу та комунальну енергетику, що ті дали гарячу воду з запізненням лише на тиждень. Моя справа зазнала фіаско! – лічильник я не встановив, тому економити сенсу не було. Але й марнувати гігавати сонячної енергії мені було шкода – і я вдався до експерименту. Власне, до двох одночасно – а підштовхнуло мене до них надзвичайно приємне відчуття, яке «сонячна вода» залишала на шкірі: не просто чистота, а якесь піднесення, аж ніби натхнення.
Спершу пошукав в інтернеті, як впливає сонячна радіація на воду, але науково-популярні сайти згадували один лиш нагрів, а популярні, але не зовсім або зовсім не наукові темно та непереконливо торочили про якісь «корисні енергії». Я й сам щось таке уявляв, але волів би знати більше – та нічого не знайшов і вирішив перевірити свою гіпотезу на практиці. Отже, я почав поливати сонячною водою всі хатні рослини, за винятком одної, що й далі отримувала відстояну воду з-під крану, «привіт тобі, Контрольний», хе-хе. А другий напрямок… еее…. бачте, покійний дід був затятий і неперевершений майстер самогоноваріння, і я згадав його обладнання, тисячу разів бачене в дитинстві, зліпив щось на кшталт і закаламутив брагу на сонячній воді та різному варенні, яке Бозна звідки назбиралося в шафці. Зроблю з сонячної води – вогняну!
Квіти мене розчарували – всотували сонячну воду як звичайну, ніяких змін я не помічав, хоча з неофітським запалом щодня оглядав їх з усіх боків, вимірював і записував у блокнотику їхні зріст і окружність «крони», розтирав у пальцях, нюхав і жував листя та квіти та навіть викопував окремі корінці й теж розтирав, але в ступці, і також нюхав і жував. Нічого! Взагалі жодних змін! Все, як завжди! У розчаруваннях і надіях промайнули два тижні, і настав вирішальний етап другого експерименту – я поставив бідон на газ, запалив вогонь і аж підстрибував від азарту, спостерігаючи ту «капель», що повільно наповнювала скляний слоїк.
Добре, що мої поїхали на море – не було б тієї чистоти експерименту та, напевно, тієї насолоди, яку він мені приніс. Наразі я маю на увазі другий напрямок моїх наукових пошуків. Таким рідні мене ніколи не бачили, та я таким ніколи й не був – але це було не сп’яніння, це було щось інше. Самогон на сонячній воді – це… Вже після першого дегустаційного ковточка я запитав себе, де братиму сонячну воду восени та взимку, коли сонця майже не видно, а коли видно, воно навряд чи здатне зробити зі звичайної води сонячну. Після другого щедрішого ковтка я отримав відповідь: просто зараз можна досхочу запасти сонячної води, а ще краще нагнати сонячного самогону, аби вистачило до наступного сезону. А після третього ковтка я втратив усеньке бажання взагалі про щось запитувати, та й самогону або будь-чого іншого більше не хотів і не потребував, а якби потребував, міг би перетворити на нього звичайну воду.
Мені зробилося напрочуд легко – думки мигтіли в голові, наче ліхтарі в тунелі метро, і чого б моя думка не торкалася – я вже знав і розумів про те все, власне, я знав і розумів усе про все і про всіх – і я це теж знав, якось одразу та напевно. А ще я відчував силу – неймовірно потужну силу, повну спроможність зробити все, що мені заманеться, ну, абсолютно все! – однак та могутність разом із миттєвим пізнанням «всього сущого» робила мене якимсь на диво обачним і передбачливим. Якщо хочете, я міг одразу сказати, який саме змах крилець якого саме метелика в якій частині світу спричинить торнадо в Техасі або деінде, до яких торнадо той (або будь-який інший) метелик був, є або буде причетний, а до яких – в жодному разі; я також міг зупинити той змах або те торнадо, або і перше, і друге (але не варто, потім забагато мороки з атмосферою, а з метеликом іще більше). Я, стоячи посеред власної кухні з келихом сонячного самогону у правиці, відчув і зрозумів, що зробився усюдисущим, всевідаючим і всемогутнім, одним словом, богом. Я те знав, а вам доведеться мені просто повірити, як деякі з вас вірять в мене або у те, що вважають мною (а я знав, хто справді вірить або не вірить, а хто лиш придурюється, що вірить або ні).
Тоді ж з’ясувалося все й про квіти, политі сонячною водою. Не слід було того робити, але ж я не міг помилятися та, відповідно, визнавати та виправляти свої неможливі помилки. Це був свого роду урок, який я собі дав сам: яку б ти дурницю не устругнув у своїй всемогутності, що б у створеному тобою світі не сталося, роби вигляд, що саме це ти й мав на увазі, а там якось розрулиш, час є (тобто немає, але для мене це одне й те саме). Виправдовувало мене хіба що те, що експеримент з квітами розпочався до експерименту з сонячним самогоном, хоча нащо мені якісь виправдання. Теодицея потрібна людям, та й то, через брак розуміння, а загалом – і їм вона ні до чого.
Так чи не так, але квітів варто було позбутися, викорінити їх, фігурально та буквально, але ці справи не такі прості, як здається. З одного боку, я був тим, що монотеїсти називають «єдиним богом» (вельми невлучно, але менше з тим), тому існування поруч зі мною чи не двох десятків істот, наділених усіма моїми властивостями та здібностями, суперечило моїй природі та природі створеного мною світу загалом (хоча б тому, що вони тварі, а я їхній творець, а цього вже досить). Власне, вони в усіх сенсах були слабші за мене, тому що отримали лиш сонячну воду, а не сонячний самогон (він би їх одразу вбив), саме тому вони й не здатні розуміти власні обмеження та рано чи пізно (я знав, коли) один з них (отой) підбурить інших (оцих), і вони влаштують заколот. Ясна річ, що перемогти вони не можуть і не зможуть, але… Але з іншого боку, хіба це не моя рука і моя воля їх сотворили? І хіба я не відаю, нащо? Я посміхнувся до рослин, відсалютував їм келихом – «За ваше здоров’я, заколотники, до дна!» – і перехилив келих, зробивши четвертий ковток сонячного самогону.
І мене, як то кажуть, порубало. Більш-менш ясна свідомість дуже швидко повернулася, але щойно це сталося, я збагнув, що мій сплячий розум часу не гаяв – і про все, що моя всеп’янючість накоїла, я, зрозуміло, був у курсі, аж до останнього змаху крил того бразильського метелика, який під моєю орудою спричинив не торнадо в Техасі, а цунамі в Індійському океані. Та що там той метелик, що те цунамі! – всесвіт змінився (за винятком мене самого, оскільки природа моя не передбачає змін; як казав один розумашка, «він є той, хто він є», і край). І зміни сталися не на краще – тому не дивуйтеся всій тій неможливій дурні, яка покотилася світом деякий час тому і відтоді лиш погіршується, і не шукайте на те ради, бо ради на те немає. Просто візьміть до відома, що цей ваш новий дивний світ – лиш марення п’яного бога, навіяні чотирма ковтками сонячного самогону, за мить до протверезіння – і живіть із цим, скільки вийде.
Втім, надто довго не вийде – і це, як на мене, добра, чи то пак блага звістка.
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1017650
Рубрика: Лірика кохання
дата надходження 15.07.2024
автор: Максим Тарасівський